– Іван правий, – узяв слово Нечипайло. – Ми можемо все провалити. До того ж, Ірина у Москві…
– І що? – Євген Мирон завжди недолюблював Ясиньську.
– І нічого! – відрізав Принцип.
– Тихше балакай, хлопче! – гаркнув на нього полковник Мирон.
– Як скажете, мій генерале, – жбурнув сарказмом йому в обличчя Принцип.
– Іване, я серйозно. Не жартуй!
– Я теж серйозно, – Принцип почав шаленіти. – Ми не можемо покінчити з Забіякою та його російськими приятелями, аж поки не матимемо впевненості, що виходимо на фінішну пряму. Вбивши їх зараз, ми втратимо все.
– Це не тобі вирішувати! – Мирон тиснув своїм керівним положенням.
«Він йде не тією стежкою», – думав собі Принцип, усвідомлюючи, що Євген почав віддалятися від них з Нечипайлом.
– Звісно, що не мені. Нам усім це вирішувати, – сказав Іван та обвів поглядом присутніх.
Вони зібралися за Києвом, у заміському будинку, що його орендував Гарун. Сиділи за великим, круглим столом, на якому були їжа та безалкогольні напої. З усієї групи вони запросили тільки одного чоловіка, який міг бути серед них, адже вмів берегти таємниці. Його називали Сірий, хоча ім’я та прізвище в нього були зовсім інші. Останній рік він не вилазив з зони АТО, ховаючи своїх хлопчаків та виконуючи дурні накази таких же дурних командирів. Сірий був професійним військовиком, десантником, який не думав про багатства, а бентежився лишень тим, щоби зберегти життя своїм людям. Він бачив війну зсередини, розумів, що коється по обидві сторони барикад, а тому не міг миритися з тим станом речей, який зветься зрадою, підлістю та жорстокою безглуздістю.
Сірий сказав.
– Не знаю, чи вправі я говорити, але Іван має рацію.
Мирон задумався. Врешті-решт, він відповів на те так:
– Ми не чіпатимемо їх, поки не закінчимо нашу справу в зоні АТО. Коли ж підемо на Київ та Москву, ми покінчимо з Забіякою та його покидьками. Влаштовує таке рішення?
– Так, – сказали усі, і вони продовжили нараду.
– Йдемо на Донецьк, – сказав Гарун і поклав на стіл мапу дислокації основних груп бойовиків.
– Почнімо з тих двох покидьків, що вважають себе солдатами-визволителями та командирами нібито непереможних загонів ДНР, – сказав Мирон і кинув на стіл два фото.
Усі одразу впізнали ті обличчя, адже не раз бачили їх за останній рік.
– З задоволенням, – сказав Принцип.
– Чеченець буде нелегкою здобиччю. Він боягуз і параноїк-наркоман. Повсюди ходить виключно у колі охорони. Навіть до туалету, – казав Гарун.
– Там ми його і візьмемо, – сказав Мирон.
– Як саме?
– Довіримо цю справу Нечипайлу та Принципу. Вони знають як, – посміхнувся Мирон, і Іван знову побачив в тій посмішці свого старого друга Женьку.
Чеченця, якого усі називали Новорос, вирішили покарати у вбиральні модного донецького ресторану. Ресторан було конфісковано у хазяїв ще влітку минулого року, і Новорос зробив з нього таку собі штаб-квартиру, де пив, гуляв, ґвалтував українських дівчат і жінок, вживав наркотики та знущався над українськими солдатами.
Принцип знайшов хазяїв того ресторану. З вересня 2014 року вони жили у Києві, згадуючи свою втечу, наче страшний сон.
– Зрозумійте мене правильно. Ресторан – то все моє життя. Я вклав у нього усі кошти, усі свої збереження. Я довго й тяжко працював, аж поки він почав приносити прибуток. А скільки проблем я мав з бандитами, міліцією, прокурорами, різного роду службами, ви собі навіть уявити не можете, – казав Принципу чоловік, якого війна зробила жебраком, проте залишила йому найдорожче – його життя.
– У вас часом не залишилося плану вашого ресторану? – запитав його Принцип.
– Тобто? – не зрозумів той.
– Якщо точніше, мене цікавлять вбиральня та каналізація.
Все ще не розуміючи, до чого такі питання, чоловік посміхнувся.
– Вам пощастило, адже я завжди вирізнявся особливою прискіпливістю та звичкою зберігати усе, що іншим може здатися сміттям, або зайвим. Що ж до туалету, це взагалі окрема історія.
Принцип вислухав сповідь ресторатора, котрого два роки намагалася дістати санепідемслужба через нібито несправний туалет.
– Я поставив кращі європейські системи, кинув у те лайно купу грошей, винайняв фахового спеціаліста, який розробив спеціально для мого закладу унікальну каналізаційну систему. В мене все було автономне. Я виграв ту битву, витративши пристойну суму на вбиральню, проте не даючи ані копійчини хабара.
– Я можу подивитися на схему каналізації?
Чоловік знову посміхнувся й сказав:
– А ви, пане, щось задумали. Та то не моя справа. Сподіваюся, ваша задумка піде на користь нашій перемозі.