– Будьте в цьому впевнені, – завірив його Принцип і отримав те, чого хотів.
В Донецьк їхало троє – Нечипайло, Принцип та Давид – грузин, який пройшов жахіття 2008 року на своїй батьківщині й добровільно зголосився воювати в Україні. Його називали Давидом, а справжнє ім’я залишалось таємницею. У всіх на тій війні були псевдо, якими вони називали одне одного. Давид бачив несправедливість війни і те, як корупція ставала наріжним каменем на шляху до української перемоги. Він не бажав бути м’ясом для російських гармат, а тому приєднався до тих, хто планував операцію «Ворог».
Будемо відвертими й скажемо правду: без партизанів та місцевого населення їм би нічого не світило. Проте ніхто не знав їхньої мети, а міг тільки здогадуватися, а здогадки, як відомо, складно назвати фактами.
Десь вони грали на почуттях, десь купували грошима, в інших випадках у хід йшли залякування та погрози, а іноді й відвертий шантаж. Вони не цуралися бруду, адже давно вже були вимазані ним. Тільки так вони могли сподіватися на результат.
Нечипайло пив пиво у забігайлівці, коли поруч проїхав кортеж Новороса. Микиту було складно впізнати – у шортах, старій футболці, поношені в’єтнамки на ногах. Поруч з ним стояли три чоловіка з місцевих, які проводжали кортеж своїми поглядами.
– Поїхав, гнида, – сказав один з них.
– Не любиш ти, Сєня, наш «руській мір», – пожартував інший.
– Щоб вони усі здохли, – ненавистю вистрілив перший.
– Тихше, – зауважив йому друг. – А то наш Сашка візьме й здасть тебе. Чи ти не знаєш, що він їхній підлабузник?
Нечипайла подивився на третього чоловіка. Сашка скривився.
– Та ти що таке кажеш? – він спробував обуритися.
– Те, що чуєш. Чи, може, не ти наводив бойовиків на позиції українців у Пісках і в Аеропорту?
– Та…
– Мовчи, Сашка! А здаси мене, й тобі не жити, – залізним голосом сказав перший.
– Годі вам, хлопці, – втрутився у розмову Нечипайло. – Краще вип’ємо.
Вони недовірливо подивилися на нього, проте ідея випити за чужий рахунок перемагала скепсис та обережність.
Тим часом Нечипайло передав Давиду, що кортеж прямує до ресторану. Зробив він це, набравши номер того, й одразу натиснув клавішу відбою. Така в них була домовленість: якщо їде, Нечипайло набирає й кладе слухавку, якщо ні – жодного дзвінка.
Давид та Принцип займали свої позиції. Перший – на самому початку каналізації, другий – в її нутрощах, аби дістатися потрібного туалету. Коли Давид отримав сигнал від Нечипайла, він передав його Принципу, і Іван направився на висхідну позицію. Те, що вони задумали, було жорстокою простотою геніальності, але ніхто не шкодував за тим, адже Новорос був вартий й гіршої смерті.
Що ж до самого командира загону сепаратистів, які не мали жодного стосунку до Донбасу, а були заслані туди з легкої руки Кремля, Новорос був жорстоким садистом, що пояснювалося дитячими травмами, коли його усі били й зневажали. Донбас став його зірковим часом. Взагалі та війна звеличила стільки жалюгідних створінь, що й годі собі уявити. В мирний час вони були ніким – покидьками, наркоманами та алкоголіками, які не бажали працювати, а увесь час намагалися жити за чужий рахунок, вкрасти чужі здобутки, бути сильними внаслідок знущання над слабкими. Таке не могло тривати вічно, і Принцип знав це.
Він сидів на висхідній позиції, а над ним був унітаз. Він чекав, коли ж та істота прийде до нього, аби крехтіти в муках від шлунку, який чимраз частіше давав збій.
Новорос гуляв у ресторані. Він пив, жер, нюхав кокаїн, мацав повій та віддавав накази своїм підлеглим. Він був королем на тому попелищі колишнього добробуту й миру, яке влаштувала Росія. Йому кортіло перемоги, але що далі рухалася війна, то більше поразок падали на його нерозумну голову. Це нервувало й спонукало до емоцій, що ставали причиною помилок.
– Тебе можуть замінити, – нещодавно сказав йому офіцер ФСБ, який був його куратором. Це означало, що Новоросу загрожує небезпека, а, можливо, навіть смерть. І своїм кволим розумом він усвідомлював такий стан речей.
Йому стало зле, коли відкоркували другу пляшку віскі. Новорос збліднів, схопився за живіт й побіг до вбиральні. Охорона слідувала за ним.
Він сів на унітаз й почав свою справу облегшення. Нечипайло отримав сигнал від офіціанта. Передав його Давидові. Той – Принципу і Іван підвів гарпун до самої труби.
Крик Новороса пролунав на весь ресторан. Стріла Принципа поцілила його, прорвавши пряму кишку, й зупинилася в його нутрощах. Новорос підскочив, а потім впав у своє ж лайно.
Так закінчилося життя чеченця, який відрікся від свого народу та став прислужником інших.