Світало. Вони стояли на підступах до Луганська. Чекали на поводиря. Їх було четверо, і в Луганську вони мали виконати три завдання в один день.
– Йде, – сказала Ласка, тендітна й мала на зріст, проте характеру вистачило б на цілу сотню чоловіків.
– Бачу, – сказав Мирон.
Поводир з’явився біля них за п’ятнадцять хвилин.
– Готові? – спитався він.
– Звісно, – відповів Мирон.
– Тоді з Богом!
І вони рушили.
Луганськ зустрів їх тихою насторогою та брудом вулиць. Ані душі, жодного пострілу. Поводир знав свою справу. Вів обережно, проте впевнено, аж поки вони не дісталися забутої хатинки на околиці міста.
– Ну все, – сказав поводир. – Прощавайте, люди.
І вони попрощалися з ним.
Хатинка була особлива. Мирон зайшов до неї першим. Інші слідували за ним. Він натиснув на маленький цвяшок, що стирчав зі стіни, і підлога роз’їхалася.
– Вперед, – сказав Мирон, і усі спустилися вниз, після чого підлога знову з’їхалася.
Вони стояли посеред кімнати. Мирон увімкнув ліхтар.
– Мені подобається, – сказав Сірий.
– То, може, тут і залишишся? – невдало пожартував Артем, за що отримав по шиї.
– Мовчи! – гаркнув на нього Тан – сапер, котрий замінував вже не одне поле і не одну вулицю на тимчасово окупованих територіях.
Артем поважав Тана, бо колись краєчком свого вуха чув його історію, тому й затих.
Було ще дві кімнати, ванна і вбиральня. Вони сіли за стіл, і Мирон розклав на ньому мапу Луганська.
– Наші цілі, – сказав він і показав пальцем на три червоні хрестики, нанесені кульковою ручкою.
– Тан замінує ось це авто. Підійдеш до нього з нашою людиною, як і домовлялися. Ти, Ласко, підеш в інший кінець міста й заляжеш у схроні, з якого відслідковуватимеш об’єкт № 2. Тільки-но він з’явиться на подвір’ї їхнього штабу, стріляй і повертайся сюди. Ми з Артемом підемо на того бородатого виродка, що називає себе козаком з Дону. Сірий йде з Ласкою. Тан, як завжди, самий.
Заперечень не було. Операцію детально проговорювали декілька разів. Залишалося виконати усе без емоцій та помилок.
Тан взяв свій невеликий рюкзак, перевірив його вміст, засунув під футболку пістолета, ніж на ліву ногу, обвів своїм оком присутніх і сказав:
– Можливо, ще побачимося, друзі.
– Звісно, що побачимося, – мовив Артем, а в його очах стояли сльози дорослої дитини, яка навчилися вбивати раніше, аніж читати книжки.
Він пішов, і усім стало сумно. Мирон відчував цю неприємну атмосферу розлуки й вирішив нагадати, навіщо вони зібралися в тому схроні.
– Ласка з Сірим йдуть за півтори години. Ми з Артемом через сорок хвилин. І не влаштовуйте тут мені похорон, адже усі ми ще живі. Останню фразу потрібно сприймати як наказ. Зрозуміло?
– Так, мій генерале! – сказав Артем своїм писклявим голосом, і усі розсміялися.
Вони навмисне втікали від суму, гнали від себе смерть, яка вже рік поспіль йшла за ними слідом, аби підступно й підло відбирати життя.
Вже пішли Мирон з Артемом і залишалися тільки Сірий та Ласка. Вони сиділи й пили чай, розмовляючи про буденні речі. Про те, яким буде їхнє життя після війни.
– Я вийду заміж, – впевнено сказала Ласка.
– Не сумніваюся й заздрю твоєму майбутньому чоловікові.
– Не варто, адже в мене занадто лихий характер, аби бути слухняною дружиною.
– Це стимулює чоловіків. Тільки з впертою й цілеспрямованою жінкою ми чогось варті в цьому світі.
– Я не вмію пробачати образ.
– Якщо зустрінеш кохання, навчишся.
– Ніколи. Вже мала такий досвід.
– Що ж сталося?
Вона мовчки подивилася на Сірого та провела рукою по своєму горлу.
– Ти це серйозно?
– Так.
– Сувора ти жінка.
– Яка вже є, – сказала вона, помовчала, а потім тихо додала. – Але й мені іноді хочеться щастя.
В тих її словах Сірому чувся розпач. Таке буває навіть з залізними людьми, коли настає мить усвідомлення скінченності твоїх днів на землі, неможливості повернути минуле й розпочати все з самісінького початку.
– А я повернуся до своїх. Піду геть зі служби і стану фермером. Сини допоможуть.
– Багато їх в тебе?
– Троє. Наступного року старший закінчує школу.
– Щасливий.
– Мабуть.
– А дружина?
– Що дружина? – не зрозумів він.
– Ти ніколи не питав себе, чи щаслива твоя дружина?
Сірий задумався.
– Не впевнений. Тим паче, зараз. Врешті-решт, вона сама обрала собі долю.
– Я думала, коли сходяться двоє, то вже не існує двох різних шляхів. Є тільки одна спільність.
– Скільки тобі років? – запитав Сірий.
– Двадцять шість.
– Мені майже в два рази більше, але я й досі не знаю чесної відповіді на твоє питання. Не варто про це. Ні зараз, ні потім.