– Гаразд, – сказала Ласка й подивилися на годинник.
На вулиці Луганська вони мали вийти за тринадцять хвилин.
Тан зустрівся з агентом. Той був у камуфляжі. На його руці виднілася емблема ЛНР, а АКМ був перев’язаний георгіївською стрічкою.
– Я бачив укропа, – сказав Тан.
– Я бачив їх сотнями, – відповів паролем на пароль агент і махнув Тану, аби той слідував за ним.
Він йшов, розуміючи, що на тій території нікому не можна нічого. Тан знав, що все було розплановано, але вони були на війні, де випадковості траплялися частіше, аніж закономірності.
Агент звернув на одну з вулиць, що рясніла одноповерховими приватними будинками. Тан помітив, що більшість з них стали жертвами артобстрілів та вуличних боїв. Вибиті вікна, зруйновані дахи, повалені стіни, перекреслені долі.
Зупинившись біля воріт одного з будинків, агент зиркнув навсібіч, а потім відчинив браму. Коли вони зайшли на подвір’я, Тан одразу побачив мертвого чоловіка. Крові не було, як і отворів від куль. Йому зламали шию. Чимось той мертвець нагадував Тану його самого. І тоді він усе зрозумів.
– Як просили, – сказав агент.
Частину операцію по Тану розробляли Гарун та Мирон. Ідея була доволі проста. Агент виманює одного з охоронців потенційної жертви, який мав би Танову комплектацію та здалеку був би схожим на нього. Після Тан одягає його форму й слідує з агентом до автівки командира сепаратистського батальйону. Далі він встановлює вибухівку на авто і йде геть. Все мало закінчитися за півгодини.
Тан одягнув форму вбитого, відкрив свій рюкзак, витяг невеличку пластинку вибухівки, приліпив її скотчем до зап’ястя, залишив рюкзак зі своїм одягом біля старої криниці, яка давно вже не знала, що таке вода, і сказав агенту:
– Я готовий.
Коли вони увійшли до центральної частини міста, Тан помітив скупчення військової техніки та розрізнені групи бойовиків. Ніхто на них не звертав уваги, адже ззовні вони були такими самими – дикими вбивцями, крадіями чужого спокою та щастя.
Потрібна йому машина стояла в тіні старих лип. То була «Тойота Ландкрузер» кольору мокрого асфальту, яку дуже полюбляв її власник – командир терористичного батальйону, відомий особливою жорстокістю на допитах українських полонених. За кермом автівки сидів водій. Поруч стояли двоє охоронців.
– Йдемо! – сказав йому агент, і вони попрямували до своєї цілі.
Привітавшись з охоронцями, агент почав неквапну бесіду. В очікуванні сигналу Тан стояв поруч, розглядаючи охоронців.
– Хто це з тобою? – недовірливо запитав один з охоронців.
– Брат Шакальчика. Що, не схожий?
– А я все думаю, де ж я вже бачив цю пику, – розслабився охоронець. Проте інший все ще споглядав на Тана зі скепсисом та насторогою.
– Таки вже й брат? – спитався він.
– Тобі що, паспорт показати? – голос Тана наповнювало роздратування.
– Покажи.
Тан дістав з кишені паспорт громадянина РФ і простягнув його охоронцю. Той узяв документ і прискіпливо почав вивчати.
– Діру не протри, – пожартував агент, висмикнув у нього з рук паспорт і віддав Тану.
– А де сам Шакальчик? – запитав охоронець.
– Відлежується. Після вчорашнього йому занадто зле. Тільки шефу не кажи. Таке його прохання.
– Казав я йому не змішувати горілку з пивом. Так ні. Усі ж розумні. Гаразд, хлопці. За півгодини виїжджаємо, – сказав охоронець і пішов до штабу, залишаючи Тана з агентом і ще одним охоронцем біля авта свого командира.
Агент вирішив діяти.
– Ти чув, що вчора сталося під Щастям? – спитався він охоронця.
– Чув, – відповів той, затягнувся сигаретою, випустив дим і сплюнув на землю. – Америкоси дають їм зброю. Росія такої не має.
– Це ще стане проблемою для нас.
– Знаю. Але наша справа маленька: стріляй та вбивай.
– Це точно, – сказав агент і додав. – Так хто з нас збігає по воду?
– Можливо він? – ткнув пальцем охоронець у Тана.
– Е ні, брате. Так буде нечесно. Усе має вирішити доля, – агент дістав з кишені монету й мовив:
– Орел – біжиш ти, решка – він. Стане на ребро – я, – і підкинув монету, яка вдарилася об землю й закотилася під авто.
– Ти навіть кидати не вмієш, – розсміявся охоронець.
Агент подивився на Тана й сказав:
– Чого стоїш? Лізь, діставай свою долю.
І Тан опустився на землю, заглянув під дно автівки, нишпорячи руками по землі, нібито у пошуках монети.
– Є, – сказав він, встаючи та струшуючи пил з колін.
– І що там? – спитався охоронець.
– Решка.
– Біжи, хлопче. Чого став? – сказав агент, і Тан почав віддалятися від сепаратистів неквапним кроком.