– Піду віділлю, – сказав агент і пішов слідом за Таном.
Вони звернули з вулиці і пішли у напрямку старого парку.
– Швидше, – казав агент, прискорюючи свій крок.
– Вже можна не поспішати, – відповідав на те Тан.
– Тобі можна, мені ні.
Зупинившись під деревами, вони закурили.
– Йди з нами. Навіщо тобі повертатися? – голос Тана був дружнім й щирим.
Агент подивився на нього й сказав:
– Тобі не зрозуміти. Не будемо про це. Прощавай! Можливо, ще колись зустрінемося.
– Неодмінно, – сказав Тан, потиснув його руку і пішов собі геть, чекаючи на сигнал від агента, аби натиснути кнопку вибухівки.
Ласка перебувала на позиції. Гвинтівка була американською – Barrett M107. Першу модель такої гвинтівки у 1982 році розробив колишній офіцер правоохоронних органів США Ронні Барретт, і з того часу вона вважалася найбільш далекобійною великокаліберною гвинтівкою.
Вона дивилася в оптичний приціл і розуміла, що матиме привілей тільки одного вистрілу.
«Не стріляй два рази. Якщо не влучила з першого, кидай зброю і відходьте», – казав їй Гарун, коли давав настанови з виконання завдання.
В повітрі жили спека та насторога. Сірий увесь час був поруч, контролюючи квадрат, де вони містились. Ціль була відома. Питання залишалося тільки в тому, чи вийде той покидьок зі свого штабу та чи поталанить Ласці поцілити у нього.
Сірий знав того нелюда, якого вони мали вбити. Вони перетнулися з ним один раз під Авдіївкою, пізніше того перекинули на Луганськ, а Сірий зі своїми хлопцями пішов на Піски. Підступний і жорстокий, він не мав права жити, тож Ласка повинна була позбавити його такого права.
На позиції вони перебували близько двох годин. У професії снайпера більшу частину часу займає вичікування, а не дія. Але в цьому чеканні та терпінні стрілка криється увесь його професіоналізм.
Ласка була гарним снайпером. За рік війни вона мала вже не одну вилазку, і більшість з них були успішними. Її цінували товариші і ненавиділи командири, які занурилися в корупцію й вели «бізнес» з ворогом. Вона не могла пробачати такого, адже не розуміла, як можна робити гроші на смерті та крові українських громадян.
Її знайшли випадково у Донецьку, куди вона втекла, аби самостійно вести свою війну. Їй кортіло вбити лідера ДНР, але вона схибила, влучивши у його охоронця. То ж Гарун та Мирон вирішили дати їй ще один шанс, аби цього разу вона вже не схибила.
Найбільших незручностей завдавала спека. Але вона терпіла, бо вірила у справедливість власної мети. Ласка знала, що коли не вона, то ніхто не зупинить того бандита, що сіяв смерть на землях її батьківщини. Тому, обливаючись потом, вона чекала на нього, аби пустити йому кулю між очі й отримати від цього справжнє, ні з чим не зрівнянне задоволення.
Мирон лежав у траві, чекаючи на Артема. Той пішов у розвідку та обіцяв повернутися десь за годину. Вже минуло сорок хвилин, і полковник молив Бога, аби все в них вийшло.
Після того, як генерал впав у кому, а шанси на одужання були мізерними та нагадували кепську примару, Євген Мирон зійшовся з Гаруном. Вони розуміли одне одного без слів, бо мали схожі наміри, якими не бажали ділитися з іншими членами команди.
– Не треба про це знати твоїм капітанам, – казав Гарун. – Вони вважатимуть нас божевільними терористами, проте тільки терор може зупинити корупцію та вседозволеність в Україні.
Мирон знав, що Гарун має рацію, й тому погодився мовчати, відчуваючи власну провину перед своїми друзями. Але він був старший і тому залишав за собою право ухвалення остаточного рішення.
Полковник дістав бінокль і почав вдивлятися в окуповані вулиці Луганська. Він бував у цьому місті до війни, і чомусь воно ніколи йому не подобалося. Але те, що він побачив у бінокль, не сподобалося йому ще більше. Хоч би яким було те місто, але воно належало Україні і ніхто не мав права плюндрувати й руйнувати його. Тим паче коли мова йшла про зграї голодних і жорстоких бандитів, які вже зайвий рік псували повітря своїм смородом.
Луганськ перетворився на пекло. Будинки без мешканців, підприємства без робітників, школи без учнів, дитячі садочки без дітей, перелякані обличчя перехожих – такою була «російська весна» у Луганську. І за це Мирон ненавидів той світ, що його породила жадібна й неадекватна Росія.
Артем біг вулицею, підіймаючись вгору. На його вустах застигла грайлива посмішка, а в очах почали народжуватися чортенята. Мирон розглядав його у бінокль і розумів, що тому хлопцеві є що сказати.
– Все гаразд. Гулянка йде своїм ходом, – захекавшись, мовив Артем.
– П’ють?
– П’ють.
– В таку спеку пити, треба мати дуже міцне здоров’я.