– Так вони ж з народження такі. Як казав мій дядько, висока майстерність досягається виключно постійними тренуваннями.
– Гарний в тебе дядько, – зауважив Мирон.
– Ага. Якби тільки не тренувався щодня, – сказав Артем, і полковник зрозумів, що краще не чіпати цієї теми, бо вона болить хлопцеві.
– Готовий? – запитав Мирон.
– Я завжди готовий, добродію Лиходію. Тим паче, в таку спеку.
– Тоді пішли, – він підвівся з трави, подивився в чисте, синє небо й рушив назустріч невідомості, де була смерть, яка ще не знала, хто ж цього разу стане її жертвою.
Того вечора Луганськ здригнувся. Три вбивства лідерів ЛНР високого рівня в один день спонукали до роздумів. Бойовикам стало лячно, адже без керування вони були отарою овець, що не знала куди їй йти. Росіяни ж зрозуміли, що українці почали відстріл, і тому задумались, аби не стати наступною жертвою відчайдушного народу, який може довго жити у злиднях, спостерігати корупцію та безлад, але ніколи не буде терпіти зашморгу на своїй волелюбній, незалежній шиї.
Де вони з’являлися, там були смерть і паніка. Крок за кроком десять та одна ставали ближчими до своєї мети. Вони чітко усвідомлювали, що дрібна помилка могла вартувати їм життя. Тому не квапилися, а коли вже виходили на завдання, діяли жорстко й професійно.
Луганськ, Ізварине, Краснодон, Лутугине, Антрацит, Свердловськ, Ровеньки, Красний Луч, Фащівка, Дебальцеве, Кіровське, Харцизьк, Шахтарськ, Сніжне, Донецьк, Горлівка, Єнакієве, Іловайськ, Амвросіївка, Тельманове, Красноармійське…повсюди ворог, що прийшов на їхню землю, отримував своє.
В те літо вони знищили 53 людини, які становили хребет окупаційної влади. На кожного вбитого Росія знаходила заміну, і тоді поверталася група української помсти, аби нагадати терористам, хто є справжнім господарем тих земель.
Не забули українці й про росіян, які, перевдягнені у форму «Беркуту», вбивали людей на Майдані. До кожного з них у гості завітала смерть у вигляді куль, гранат, ножових ран, а для деяких приготували й тортури.
Війна завжди війна, тож без втрат не обійшлося. Загинув Сірий, коли прикривав відхід Тана, Принципа та дяді Колі – того маріупольського воїна, який теж не бажав миритися з існуючим станом речей. Наприкінці липня вони втратили Ласку, яку поцілив ворожий снайпер і їм довелося повертатися за нею, тому що українці не кидали своїх на полі бою.
В перших числах серпня на міні підірвався Абель – молодий розвідник з Павлограда, який вирізнявся особливим нюхом на присутність сепаратистів або ж їх відсутність.
В день незалежності України, коли рашисти вирішили повторити минулорічний парад полонених у Донецьку, було вбито Рема – батальйонного добровольця, що приєднався до групи разом з Артемом. Тоді ж тяжкого поранення зазнав Нечипайло, але їм поталанило поцілити організаторів того безчинства. Було поранено лідера ДНР і таким чином дестабілізовано роботу терористів. Росія вислала йому заміну, але той чоловік не доїхав до Донецька, бо Забіяка і його російський приятель теж вирішили докласти свою руку до спільної справи.
Минали дні, і вже осінь заступала в її законні права, а останні проблиски літа нагадували про швидкоплинність життя. Принцип сидів біля ліжка Нечипайла і розповідав йому останні новини.
– Післязавтра йдемо на Крим. Усе підготовлено. Нас там вже чекають. Одна група летить через Москву, інша піде морем.
– Це добре. Шкода тільки, що я залишаюсь, – голос Микити був ще слабким.
– Тобі треба лежати, – сказав Принцип. – Лікарі кажуть, що за місяць вже бігатимеш.
– Лікарі багато чого кажуть, – буркнув Нечипайло. – Розумієш, Іване, я втомився лежати. Не хочу я лежати! Я потрібен вам…
– Микито! – перебив його Принцип. – В тебе серйозне поранення. Тобі прострелили легеню. Ми не маємо права ризикувати. Анюта й так мене кляне на чому світ стоїть. В тебе дитина. Тому замовкни і лежи! Нічого більше не хочу чути.
Нечипайло зітхнув та заплющив очі. Він проклинав ту лиху кулю, яку впіймав у Донецьку, проте хоч би як йому хотілося бути поруч з усіма, природа й фізіологія, а особливо лікарі, переконливо свідчили на користь лікарні та ліжка.
– Ми підібрали трьох нових, – після тривалої паузи сказав Принцип, підійшовши до вікна палати. Там на лавках попід деревами сиділи українські воїни, кожний зі своєю історією, своїм власним пораненням та єдиним, неповторним подвигом.
– Хто вони? – спитав Нечипайло.
– Люди. Прості українські люди, схожі на нас своїм бажанням захищати державу. Вони різні. Цікаві. Колоритні. Одним словом, особистості.
– Розкажи мені про них, – попросив Нечипайло, знову заплющуючи очі і намагаючись дихати вільно, як це було до поранення.