«Дихати, – думав Нечипайло. – Така звичайна в мирний час для мене справа. Сьогодні ж – звитяжна й кропітка праця. Але я буду дихати, бо мушу встати й продовжити те, що ми розпочали».
Принцип повернувся до нього і сказав:
– Ти ще матимеш змогу з ними познайомитися, друже.
Нечипайло розплющив очі.
– Невже? – запитав він.
– Жодного сумніву.
– А якщо ні?
– Не каркай, йолопе! І без твого скепсису вистачає проблем.
– Мені просто бракує спілкування, – сказав Нечипайло.
– Наразі балаканина тобі зайва. Так що лежи і дихай, як про те кажуть лікарі. А мені вже час йти.
Він потиснув його руку і коли вже хотів її відпустити, Нечипайло схопився своїми пальцями за руку Принципа.
– Іване! – сказав він.
Принцип дивився на нього, а в горлі народжувався ком заліза.
– Ми ж переможемо? – спитав Нечипайло, і Принцип відповів йому:
– Звісно, що так. І знаєш чому? Бо правда завжди перемагає.
Він пішов, а Микита Нечипайло вслухався у його кроки, що відлунювали коридором, аж поки вони не стихли за буденними проблемами Київського військового госпіталю.
Крим.
Вечір.
Набережна Ялти.
Оксамитовий сезон.
Перші дні осені.
Нечисленні туристи.
Поодинокі пари.
Російські прапори і сум місцевих мешканців по Україні, яку рік тому вони проміняли на право померти в Росії.
Принцип у білих штанях.
Руки в кишенях.
М’ята теніска.
Неквапна хода у пошуках жіночого тіла.
Готель «Ореанда».
Суміш дорогих авт, вибагливих, діамантових жінок, впевнених і цинічних чоловіків.
Хол готелю.
Охорона з бичачими шиями.
Прискіпливі погляди.
Офіцер ФСБ, який вивчає присутніх.
Зала ресторану.
Стіл біля вікна.
Принцип сідає за стіл, і одразу біля нього матеріалізується офіціант.
– Чого бажаєте? – питає він Івана.
Той міряє його своїм поглядом і голосом хазяїна цього життя каже:
– Для початку меню, хлопче. Чи вас цьому не вчили?
Тон робить свою справу. Офіціант ніяковіє. Розуміє, що м’ята теніска відомого на увесь світ бренду Бріоні, а на руці справжній Ролекс – щось та й значать.
«Клієнт», – лунає в його голові правильна думка, і він поспішає до бару, аби вже за мить з’явитися біля Принципа з меню.
– А поки принеси мені холодного пива і якихось морських гадів.
– Креветки, омари, маємо мідії, устриці, лангустини, лосось, барабулька…
– Креветок буде достатньо. І, хлопче, я п’ю тільки німецьке пиво. Принесеш наше російське лайно, мінус по чайових. Так само буде, коли вгощатимеш мене хохляцькою брагою.
– Не хвилюйтеся. Все зробимо, – сказав офіціант, розуміючи, що клієнт буде вечеряти, пити, потім захоче жінку і гру в казино.
«Ти маєш кидатися в очі, привертати до себе увагу. Ти – колишній злодій, а сьогодні мільйонер, який близький до Кремля. Ти лобіст інтересів Москви у Лондоні. Тебе звати Олександр Миронов. За тобою тягнеться слава ловеласа. В своєму житті ти не пропустив жодної вродливої жінки, яка траплялася на твоєму шляху. Пам’ятай про це, Іване», – казав йому Мирон у Києві.
Пиво стоїть перед ним. Він робить замовлення, офіціант іде геть, аби якнайшвидше його виконати, а Принцип піднімає кружку й жадібно п’є. Боковим зором він вихоплює прискіпливий погляд феесбешника, ставить пиво на стіл, повертається до нього й кричить:
– Ще раз глянеш в мою сторону, будеш командирований на Донбас.
Той підводиться й зі злістю рушає до Принципа.
– Що ти, падлюко, сказа…
Принцип не дає йому закінчити, витягує з кишені брюк ксиву полковника ФСБ й відкриває перед тим.
– Я сказав, що підеш на донбаське м’ясо.
– Так точно, пане полковнику.
– А тепер іди на своє місце й спостерігай за тими, хто справді становить небезпеку для нашої держави.
Тим часом офіціант виносить горілку й закуски.
– Пиво теж повтори, – каже йому Принцип.
Він бачить, як феесбешник дзвонить комусь.
«Тикни йому в пику ксиву. Він буде зобов’язаний перевірити тебе. Чи є такий полковник Олександр Миронов. Керівництво скаже йому, аби він не чіпав тебе, бо ти занадто впливова людина навіть для них», – звучить у вухах Принципа голос Гаруна.
Іван не схожий на себе звичного. Брита голова, тижнева щетина, прищулений погляд, прямий ніс, густі брови (гример попрацював на славу).
«Вони перешлють йому фото Миронова і він звірятиме його з тобою», – втручається у розмову Мирон.
Феесбешник вдивляється в екран свого смартфона і намагається непомітно дивитися на Принципа.
Той встає, підходить до нього й каже:
– Та я це. Кінчай вже дурощі!