Офіцер спецслужб РФ ніяковіє й губиться.
– Вибачте, – каже він.
– Все гаразд, – відповідає йому Принцип-Миронов і кладе руку на його плече. – Випити хочеш?
О, як же він хоче випити! Але не може. Клята робота. Служба. Обов’язок. Страх перед керівництвом. Залежність від системи.
– Можливо, іншим разом, якщо на те буде ваша ласка, – сказав феесбешник, і Принцип пішов продовжувати власну насолоду.
Він їв, пив горілку, запивав її пивом, насолоджувався дарами моря, чорною ікрою та атмосферою розкошів вишуканого закладу.
«Вони обов’язково прийдуть туди. Щовечора вони ходять до ресторану й проводять там дві-три години», – казав Гарун.
За півгодини почала збиратися публіка.
«А при нас людей було набагато більше», – задоволено подумав собі Принцип, оглядаючи залу ресторану.
Вони з’явилися за годину. Дві пари, що впевнено крокували до столу в оточенні охоронців. Принцип нахабно дивився на жінок, не зважаючи на їхніх чоловіків.
«Запросиш його дружину на танок. Не одразу. Спочатку сиди і нахабно розглядай її», – вступав у розмову Мирон.
Жінки були вродливі. Його ціль була схожа на відому американську актрису, яку він полюбляв споглядати з екранів ще зеленим юнаком. Була в тій вроді латиноамериканська краса, якою він милувався без усілякої обережності, що не могло не нервувати її чоловіка.
«Він обережний. Не піде на конфлікт, аж поки ти його сам не спровокуєш», – казав Гарун.
Заграла музика, і Принцип вирішив, що перший танок красуня повинна дарувати йому, а не комусь іншому. Він підійшов до їхнього столу і сказав:
– Дозвольте вас запросити.
«Він неодмінно буде проти й не змовче. Шокуй його своєю вихованістю, адже він чекатиме образ і зверхності».
– Не дозволяємо! – гаркнув на те чоловік, поклавши руку на плече своєї дружини.
– В жодному разі не хотів вас ображати. Просто… – Принцип витримав театральну паузу, а далі сказав: – Я давно не танцював. Знаєте, навчившись цій справі ще в училищі, я вже не можу стримувати покликання кружляти залою з прекрасною вродою. Можливо, наша зустріч буде корисна нам обом.
Він дістав з кишені візитку й поклав її на стіл перед чоловіком. Той взяв її до рук й прочитав ім’я.
«Він чув про Олександра Миронова, проте ніколи його не бачив. Він знає, що Миронов – людина великих зв’язків, тому проміняє власну дружину на можливість робити бізнес», – казав Мирон.
Чоловік задумався. Він обдумував рішення.
– Гаразд, – врешті-решт сказав той, хто три роки поспіль готував «зелених чоловічків» на вершинах кримських гір.
Принцип подав красуні руку, і вони пішли танцювати, розуміючи, що стають об’єктом уваги всіх присутніх у ресторані.
«Кружляй її, як ти це вмієш. Передай їй власну енергію звабника-танцюриста. Вона відчує її, адже його дружина ще та хвойда», – Мирон дивився на Принципа й продовжував свої настанови.
Вони танцювали вальс. Вона відчувала силу його рук та впевненість рухів. Їй завжди подобалися такі чоловіки – несамовиті в усьому, чого торкалися. В них була справжність, яку не купити за гроші й не здобути роками, адже з тією справжністю потрібно було народитися.
«Як закінчите танок, поцілуй їй руку і проведи назад. Запропонуй її чоловікові випити та пригостити їх усіх, включаючи сік для охорони», – казав Гарун.
Він так і зробив, а чоловік погодився. Принцип приєднався до їхньої компанії й голосом хазяїна життя сказав:
– Банкет за мій кошт. Жодних заперечень! Я так хочу.
«Пий з ним горілку, роби компліменти його дружині, вихваляй його вміння поводитися з людьми. Він нарцис і дуже полюбляє, коли інші говорять про нього», – казав Мирон.
І Принцип пив з ним горілку, говорив про вроду його дружини, вихваляв дипломатичні якості чоловіка, який був безпосереднім організатором та учасником анексії Криму.
Вони довго сиділи в ресторані, аж поки чоловікові не стало зле. З його рота пішла піна, й вереск жінок наповнив жахом все навкруги. Охорона викликала швидку, офіціанти метушилися поруч, офіцер ФСБ, котрий сидів біля бару, розгублено споглядав усю ту картину, а Принцип вже йшов набережною Ялти, прийнявши антидот проти отрути, яку він непомітно влив у графин з горілкою.
Коли ж чоловік помер, до всієї компанії прийшло розуміння, що їхній новий знайомий зник, наче його ніколи і не було. А з цим прибігло й усвідомлення того, що чоловік сконав не просто так. То було вбивство, за яке має відповідати він – полковник ФСБ Олександр Миронов.
Тієї ночі Принцип довго блював, схилившись над унітазом, а Мирон подавав йому марганцівку, а після активоване вугілля, аби облегшити його муки.
Івана трясло, і піт збігав струмками його тілом. Його била пропасниця, вуста стали синюшними, а під очима з’явилися синці. Він виконав завдання, проте вкоротив власне життя на декілька років. Йому було байдуже те, адже ворог був мертвим. І це вартувало тих клятих декількох років життя, якими він вже ніколи не насолоджуватиметься.