Високий паркан відділяв маєток від Чорного моря.
– Колись тут був дитячий санаторій, – сказав Гарун, розглядаючи у бінокль резиденцію «сірого кардинала» анексованого Криму, приставленого Кремлем для споглядання за владою півострову.
– Колись багато чого було, – відповів на те полковник Мирон.
Вони сиділи в хащах заповіднику. Їх було п’ятеро, і вони мали за мету покінчити з «сірим кардиналом», аби Кремль занервував, а кримські сепаратисти злякалися.
– Як діятимемо? – спитався Принцип, беручи у Артема бінокль.
– Ще не знаю, – сказав Мирон. – Будемо думати. Квапливість не личить нам. Тим паче у такій справі.
Гарун давав вказівки Принципу, і той позначав на мапі блокпости охорони. До маєтку було три підступи суходолом та один морем. Вздовж берегової лінії курсував військовий катер, обладнаний кулеметами. Дорога до резиденції охоронялася, наче до самого Кремля. Але не це бентежило українців. Основну проблему становила відсутність достовірної інформації щодо графіку пересування об’єкта та його розпорядку дня.
– Такого і не існує, – казав їхній кримський агент. – Він увесь час насторожі. Кожен наступний день не схожий на попередній. Він – ас конспірації, геній обману й замилювання очей.
– Але й він людина, а людині властиві слабкості, а значить, і помилки, – відповідав на те Мирон і простягав агентові конверт з гонораром за послуги.
– Надибай для нас інформацію про його родину. Особливий інтерес становлять дні народження усіх членів тієї сім’ї, – сказав Гарун, і агент відкланявся, аби шпигувати на користь України.
Вони просиділи у засідці чотири години. Вони бачили вертоліт, що кружляв над маєтком, охороняючи спокій та комфорт господарів і готовий рознести на шматки кулеметними чергами кожного, хто наважиться підійти занадто близько до резиденції. План ліквідації не вимальовувався, і тоді Мирон вирішив покладатися на випадок. В тому, що такий буде, полковник не мав жодного сумніву, бо сповідував ту філософію, що усе наше життя є нічим іншим, як смугою випадковостей, які й складають закономірність людської долі.
Був вечір, і Гарун з Мироном йшли вулицями Балаклави.
– Що ми маємо на нього? Нам потрібна інформація! Чому мовчить Забіяка? Як нам дістати цього покидька? – злість Мирона засівала розум Гаруна запитаннями, і той розумів, що не може задовольнити її відповідями.
– Забіяка просив три дні. Минула лише доба. Не панікуй. До цього часу він надавав нам достовірні дані.
– Дарма ми не зайнялися ним першим. Їх усіх потрібно відправити на кладовище історії.
– Не будь таким кровожерливим. Зберігай спокій та світлий розум. Прийде і його час.
– Я ненавиджу таких як він. Люди, котрі грають на дві сторони, не викликають ані поваги, ані довіри, бо кожної миті можуть встромити тобі в спину ножа.
– Старий закон життя. Чому ж тут дивуватися?
– Не в подиві справа, а в тому, що його просив генерал. Павло Романович довірив Забіяці нашу таємницю. Він говорив з ним щиро, бо вважав його своїм другом.
– Життя завжди несе сюрпризи. Ти ж старий вовк, Женька! Облиш! Дістанемо й Забіяку. Але спершу використаємо його сповна. Ти ж бачиш, що по першій кримській ліквідації він бездоганно виконав свою частину роботи. Олександр Миронов… Я й ніколи не чув про такого.
– Я теж, – сказав Мирон, подумки погоджуючись з Гаруном, але залишаючи свої міркування при собі.
Нікому ще він не пробачав зради. Тим паче полковник не міг зробити виключення для того, хто зрадив його вчителя.
Гарун зупинився й поклав руку на плече Мирона.
– Не хвилюйся, Женя! Ми щось придумаємо. Не існує такої людини, яку неможливо вбити. В цьому лишень уся правда, – сказав він полковнику.
– І ми це знаємо, – відповів йому Мирон, крокуючи до будинку, де вони мали заночувати, аби на ранок продовжувати те, що розпочали.
День розпочався дощем та вітром. Над Кримом висіли чорні хмари. Принцип читав Нормана Мейлера. Артем кидав ножа в дерев’яний щит на стіні. Маленький – боєць батальйону ***, який приєднався до них наприкінці серпня, сперечався з Мироном щодо ролі добровольців та намаганнях влади контролювати їх, а то і знищити.
– Без нас нічого б не було, – впевнено заявляв він полковнику.
– Та невже? – навмисно провокував хлопця Мирон.
Той бліднів і щиро та чесно казав: