– Що ви можете знати про війну? Про нашу війну?
– Все, – бризкав впевненістю Мирон.
– Нічого ви про неї не знаєте! – заводився Маленький.
– Куди ж мені, бридкому й недолугому?
– Війна…вона не знає вихідних, свят, не робить виключення для жодного з її учасників. Війна – замінник життя. Своєрідне існування, безперервний двобій зі смертю, де ти можеш перемагати її багато разів, але смерть здобуває перемогу тільки один раз. І тоді вже не важливо, скільки перемог здобув ти, адже, врешті-решт, завжди перемагає смерть.
– Ти філософ, – підбурював його далі Мирон.
– Ні! – вигукнув Маленький. – Я той, хто бачив війну й жив нею.
– Тихше, – сказав Принцип, відкладаючи книжку. – А тобі, Євгене, має бути соромно. Навіщо хлопця провокуєш?
– Бо хочу чути голос війни, – відрізав полковник і кинув злий погляд на Принципа.
«Не заважай!» – казали його очі.
«Не чіпай хлопця!» – у відповідь блискав йому Принцип своїми.
– Скажи мені, Маленький, як ти ставишся до влади? – Мирон вирішив не зважати на Івана й далі вів хлопця лабіринтами власного тесту.
– А що таке влада, пане полковнику? – запитав Маленький. – За рік війни я так і не побачив влади в нашій країні.
– Жодних змін?
– Чому ж… – Маленький задумався. – Люди змінилися. Країна вже не та. Стала меншою, уразливою, зубожілою. Система залишилася, проте ні держави, ні влади я не бачу.
Він встав з дивану, на якому сидів, і підійшов до стіни. Маленький стояв спиною до Мирона й говорив.
– Скажу вам навіть більше. Я не сприймаю так звану сьогоднішню владу, як і владу російську. Саме через неї ми сьогодні сидимо в Криму, який вже не наш.
– Поки що не наш, – зауважив Мирон.
– Ви ж доросла людина, полковнику. Скажіть мені, будь ласка, і як ми його повернемо? Чекатимемо на розпад імперії? Чи може смерть тирана? Я думаю так: Україна втратила Крим назавжди. Через недолугість і злочинність тих, кого революційна хвиля винесла на політичний Олімп. Війну потрібно було починати в Криму. На півострові її було б легше виграти.
– Ти стратег?
– Ні. Я солдат.
– Не думай про глобальне, солдате. Роби свою маленьку справу, і з часом складеться загальна картинка. Та, яка потрібна саме нам, – сказав йому Мирон і зрозумів, що був правий.
Солдати ненавиділи владу, бо вона посилала їх на вірну смерть, вимінюючи їхні життя на власні вигоди. І цього вони не могли пробачити.
Дощ лив дві доби поспіль. Увесь цей час вони відсиджувалися у будинку, чекаючи на новини та появу Гаруна.
Гарун з’явився, коли сонце своїми променями, наче руками, розсунуло хмари й нагадало про літо, що залишилося позаду. Він сів за стіл на кухні й сказав:
– Начебто, є. Ми знайшли його слабке місце.
– І де ж воно? – спитався Принцип.
Гарун лукаво посміхнувся й сказав:
– Цю операцію ми проведемо разом із Мироном. Усім іншим не варто знати деталі.
– Хто ухвалив таке рішення? – злився Принцип.
– Я, – сказав полковник Мирон, хоча нічого ще не знав, але розумів, що Гарун має рацію.
– Гаразд, – неохоче погодився Принцип і запитав: – А що маємо робити ми?
– Те, що робили останні два дні. Відпочивайте і дуже вас прошу – без самодіяльності, емоцій та реалізації чоловічих бажань. Сидіть, наче миші. Після твоєї вилазки до готелю, Іване, спецслужби перевертають усе навкруги. Шукають убивць, а саме – тебе.
– Не бачу в цьому нічого дивного, – потиснув плечима Принцип. – Ми б теж шукали.
– Ми не вони, а вони не ми, – сказав Гарун, і вони з Мироном пішли геть, залишаючи трійцю на самоті з їхніми здогадками та гіпотезами.
Полковник Мирон довго слухав Гаруна. Щойно той закінчив, Євген сказав:
– Ти правильно зробив, що не задіяв хлопців. Артем ще б пішов. Принцип та Маленький – в жодному разі.
Він сів на рінь пляжу й закурив.
– Виходить, настав час і нашого Ахмеда Бучикі.
– Що? – не зрозумів Гарун.
– Нічого. Все гаразд. Згадую давню розмову.
Гарун кидав у море камінці.
– Ти зі мною? – запитав він Мирона.
– Так, друже. Я з тобою.
– Такого шансу більше не буде. Замість однієї цілі – десять, а може, й п’ятнадцять чи двадцять.
– Нам треба вивезти з Криму хлопців. До того, як усе станеться.
– Згоден. Завтра-післязавтра переправимо їх до Стамбула.
– Організуєш?
– Звичайно.
– Ну що ж… Щойно хлопці будуть у безпеці, можемо починати.
– Спершу продумаємо свій відхід. Ти ж розумієш, що нам потрібно буде їхати геть з півострову одразу після операції.
– Можливо, краще зачаїтися й перечекати у доброму схроні?
– Ні. Вони перевернуть усе в пошуках убивць. Заблокують півострів та будуть чистити кожну домівку.