– Постраждає багато невинних людей, – зітхнув полковник Мирон.
– А ля гер, ком а ля гер, – Гарун сів на рінь біля Мирона й поклав йому руку на плечі. – Ми повинні це зробити, Женя. Не думай ні про що. Наслідки й висновки залиш історії.
– Вона нас уже ніколи не виправдає.
– Ми й не потребуємо її виправдання. Нехай виправдовує тих, хто вважає себе великими. Ми – звичайнісінькі солдати свого обов’язку й людської совісті.
Мирон подивився на нього й сказав:
– Чому ти зірвався з Женеви? Навіщо воно тобі? Ти ж мільйонер, маєш усе, що тільки-но забажає твоя душа: діаманти й алмази, найкрасивіші жінки та дорогущі яхти, вілли й спортивні авто, власні літаки й подорожі світом. Чого тобі не вистачало, Саша?
Гарун дивився в далечінь, де море врізалося у горизонт, зливаючись з безкрайнім небом.
– Бачиш ось це, – махнув він рукою туди, куди дивилися його очі.
– Бачу, – сказав Мирон.
– Так ось, Женька, це наше! Наше з тобою, а ще Іванове, Нечипайла, Артема та Маленького. Воно – вашого покійного друга Андрія і його дітей, Павла, а для тебе – твого генерала, і його онуків. Ніхто, чуєш мене, жоден чоловік, навіть якщо він надумав собі, що він наймогутніший на цьому світі, не має права приходити і красти це у нас. Зрозумів?
– Чого ж тут не зрозуміти?
– А ти мені кажеш про алмази та якихось дівок. Не варті вони й клаптика нашої землі. Усі разом взяті не варті. Саме тому я тут і з тобою, – він замовчав, розвернувся від моря і сказав Мирону:
– Пішли, друже! В нас ще багато справ.
І вони йшли собі геть, два різних воїни однієї країни, багатий та бідний, яких навіки разом звела земля, заради якої вони були готові йти на смерть.
Принцип знав, що у Стамбулі він опинився не випадково. Через це і нервував та не погоджувався з таким рішенням старших.
«Гарун з Мироном щось задумали. А якщо відправили геть із Криму мене, Артема та Маленького, значить, це щось дуже небезпечне й не зовсім справедливе. Вони розуміли, що ми не підемо на злочин. Відвертий злочин, коли…можуть загинути невинні люди», – казав Принципові його розум.
Він сидів у кафе, а перед ним був величний Босфор, який ніколи не давав спокою великим державам, штовхаючи їхні хтиві амбіції на війни та людські жертви. Стамбул розквітав на очах, і Принцип кляв усіх українських політиків, які не могли зробити те ж саме з Києвом.
«Скільки ж можна красти? Як багато потрібно їм, жалюгідним істотам, що звеличились виключно завдяки хитрощам, підкупу та підступному обману, а не порядності чи то розуму?» – питання грали в його голові сумною мелодію несправедливості життя. Він ніяк не міг зрозуміти, чому люди йдуть на злочин там, де можна пристойно заробити і допомогти власній державі, своєму народові, зміцнити країну, дати людям гідну зарплатню й такий же гідний захист. Він був іншим, тому і сидів у кафе Стамбулу, чекаючи на сигнал від старших, аби знову включитися в операцію й дістатися головної цілі, основного ворога, що множився на очах, сміючись в обличчя українському народові та потішаючись зі своєї молодшої сестри, яку звали корупція.
Вже не раз Принцип бачив дивний сон. Кремлівський правитель збирає увесь свій бомонд, все своє оточення, і вони починають планувати. Один кричить про масштабну війну, інший розважливо говорить про тактику розвідки боєм, третій намагається переконати, що доцільно було б уже й зупинитися та почати думати про економіку, і тоді встає він – малий-великий правитель та спокійно каже:
– Головне їм не заважати. Українська влада все зробить за нас сама, без допомоги та втручання. Україну розвалить внутрішній ворог – жадібність і відсутність стратегічного мислення її владарів. Адже вони усі – це старе, що переродилося й одягло нову маску. Вони не вміють жити по-іншому, по-новому. Вони як і ми, але ми розумніші.
Ворог заходиться сміхом, і Принцип просипається від власного крику, бо той сон наче по дідугану Фрейду, адже він був правдивим та чеснішим за саму реальність.
– А армія? Ти що думаєш, що все так гарно? – згадував він покійного Сірого, який розповідав їм дивні й неприємні речі, про які Принцип чув, але не хотів в них вірити.
Наприклад, «аватари». Так називали зелену молодь, яка некерована й нерозумна. Скільки їх загинуло від алкоголю. Хто підірвався на розтяжці, хто захлинувся у власній блювоті вночі, хто став п’яною жертвою підступного ворога.
А мародерство, яке намагалися приховати, але воно лізло зі схрону, бо стосувалося живих людей і їхніх трагедій. А контрабанда, зрада на зраді за зелені американські папірці. А самостріли й випадкові вбивства своїх своїми ж. Воно ж було, і від цього Принцип вже не міг нікуди подітися.