– Війна, – казав Сірий, – вона завжди неоднозначна, несправедлива й гірка правда. По усі сторони барикад є не тільки подвиг. Там також живе звіряча жорстокість, яку люди можуть ховати в собі роками за мирного часу, але у період війни вони просто не здатні цього зробити. Така вже наша суть.
Сірий був правий. І Принцип знав його правду, адже він загинув за Україну, а міг жити, перебуваючи десь у штабі в одному з секторів зони АТО. Проте Сірий пішов з ними, усвідомлюючи, що одного дня може просто не повернутися.
«Окрім ворога зовнішнього, небезпеку становить і ворог внутрішній. І саме він – головна загроза для держави, якої може не стати», – думав собі Принцип.
Він допив каву, закурив, узяв до рук айфона та почав переглядати стрічку новин. За мить він усе зрозумів. Інтернет-видання говорили тільки про одне: теракт біля Балаклави, яхту, на яку впав збитий вертоліт, дві «мухи», що дістали ціль. Загинули дорослі й діти. Загалом тридцять вісім осіб. Усі – громадяни Російської Федерації та четверо українців.
– Що ж ви накоїли, суки? – прошепотів Іван сохлими вустами.
Гроші за каву лягли на стіл, і він ішов стамбульськими вулицями, приголомшений тим, що зробили Гарун та Мирон.
– Діти… Так же ж не можна! Не можна так! Чим тоді ви кращі від тих покидьків, що прийшли на нашу землю? Чим, Женька?! Навіщо, я питаю тебе??? Навіщо?.. – кричав він сам до себе, і той крик танув у закутках старого Стамбула.
Тим часом друг його Женька разом з Гаруном їхали степами Херсонщини, напиваючись горілкою, аби хоча б трішки зачавити той біль, що клекотав у їхніх грудях.
Того дня вони стали вбивцями жінок та дітей, які були сім’ями їхнього ворога. Того дня вони вбили чотирнадцять високопосадовців, що були безпосередньо причетні до анексії Криму та війни на Донбасі.
Того дня вони перетнули межу, з-за якої вже не було вороття. Тим паче що за тією межею не залишалося місця ані для крихти каяття.
Там була тільки дорога, звернути з якої вони вже не могли.
Вони билися, наче два вовки, яким уже нічого втрачати. Кров лилася з Принципового носа, а у Мирона затекло ліве око. Вони вміли робити це так само, як вправний сантехнік ремонтував кран, а заслужений вчитель передавав знання допитливим учням. У кожного з них була своя техніка бою, і кожен був вартий іншого.
Усе відбувалося на їхній базі – заміському будинку, викупленому Гаруном ще у травні. Їх було двоє, і ніхто не міг їм завадити вирішувати питання, що так бентежили дві невгамовні українські душі.
– Ти повбивав дітей! – кричав Принцип. – Розумієш, суко, дітей?!
– Не велика втрата. Що б з них виросло при таких батьках? – лунав у відповідь голос Мирона, який ставив блок на новий удар Принципа.
– Ненавиджу тебе! Ти спаскудив усю нашу ідею. Перетворив наш план помсти на масове вбивство невинних, – Іван намагався поцілити полковника в голову, але той вправно відбивав усі його спроби.
Бійка тривала вже хвилин з двадцять. Вони не помітили, як під’їхало авто, як з нього вискочили Гарун, Маленький, Артем та Нечипайло, як вони бігли до них, аби розчепити двох друзів, що ладні були вбити одне одного кожен за свою власну правду.
Артем кинувся між ними, а Гарун обхопив Мирона своїми руками. Нечипайло та Маленький намагалися вгамувати Принципа, що кишів ненавистю та люттю.
– Пустіть мене! – виривався Іван. – Дайте нам закінчити!
Гарун повалив Мирона й притиснув його до землі.
– Що це ти собі надумав, полковнику? З капітаном стосунки з’ясовувати? З глузду з’їхав, старий бовдуре?
– Відчепися від мене! То тільки наше, – прохрипів Мирон.
– З того дня, як ми почали, вже не існує наше, ваше, моє, твоє. Є тільки одне – спільне, яке ви своєю дурною бійкою руйнуєте. Ще не вистачало, аби хто почув і викликав міліцію.
– Хай викликають. Мені байдуже, – сказав Мирон і зітхнув.
Він втомився. Втомився битися з молодим Принципом, з підступним ворогом, з системою, яка гнала на забій кращих синів батьківщини. Він відчував, що вже не той, яким був ще десять років тому. І це його бентежило, адже полковник знав, що за фізичною втомою завжди йде втома душевна. Він боявся втратити силу духу, бо без неї його життя нічого не вартувало.
Принцип теж заспокоївся. Він витер рукою кров, що заливала його сорочку, і взяв у Нечипайла хустину, яку той простягнув другові. Іван підійшов до Мирона й Гаруна й сів біля них.
– Що зроблено, того вже не повернути, – сказав він Євгенові, ігноруючи присутність Гаруна. – Вставай, полковнику! Йдемо у дім.
Мирон перевернувся на спину, подивився одним оком на Принципа, зловив його руку і підвівся.
Вони йшли до будинку, спираючись один на одного і мовчки розмовляючи про своє.