«Я тобі цього не пробачу. Тепер ми вже ніколи не будемо, як раніше». – без слів кричав Принцип.
«Ми все зробили правильно. То був наш єдиний шанс, котрий випадає лишень один раз», – мовчанням відповідав йому полковник СБУ Мирон.
Восени того другого року війни в країні почалися жахливі та неприємні речі. Вони спонукали до висновків та розслідувань, адже наводили страх не на простих громадян, а на так звану політичну і управлінську еліту країни.
То один прокурор впаде з балкона і двірники декілька днів по тому відмиватимуть сліди крові й кишок від асфальту. Суддя вийде з суду, а його збиває машина й тягне за собою ще метрів зо триста. Високого чина з МВС заскочить чоловік його коханки й розстріляє з рушниці обох. Колишній керманич одного з поважних відомств колишнього режиму, який і за режиму нинішнього зміг влаштуватися, отруюється в фешенебельному ресторані й помирає до приїзду швидкої, а директор того закладу стоятиме на колінах перед слідчим і клястиметься усім святим, що в нього завжди виключно свіжі продукти. Міністр чи то його заступник сідають у службове авто і зникають у невідомому напрямку. Парламентський лобіст олігархів, плаваючи у тихих водах свого заміського басейну, топиться без видимої на те причини, а його вдова – уся в діамантах, тату і силіконі, слізно клянеться, що її тепер уже покійний чоловік був не просто гарним пловцем, а справжнім професіоналом. «Бідний та чесний податківець», у якого вправна дружина, чи то мама, чи теща займаються бізнесом, а він такий собі фанатик-патріот, що живе за їхній рахунок та віддано служить народові, сідає у своє авто класу люкс, теж, до речі куплене й зареєстроване на дружину-маму-тещу, а за мить воно розлітається на купу шматків від вибуху, і його ховають на центральній алеї центрального кладовища у закритій труні, а керівництво виголошує гучні промови про віддану службу покійного. Молодий, проте завзятий гвинтик виконавчої влади, якому тільки-но виповнилося 30, але вже розікрав на усі 50 суворого режиму, раптом стає жертвою свого коханця, який встромлює йому ножа в самісіньке горло. Депутат, що сидить у Верховній Раді з діда-прадіда й змінив уже з десяток партій, фракцій, ідеологій, гасел та виборчих округів, раптово хапається за серце, його везуть до Феофанії, а далі на маленький приватний чартерний літак до Німеччини. Проте той літачок так і не долітає, розбиваючись об Карпатські гори, що сумно дивляться в безкрає синє небо. Генерал із широкими лампасами і таким самим пузом, що має перебувати в зоні АТО, але перебуває на прекрасному італійському острові Капрі – притулку пенсіонерів-мільйонерів, ходить цілий день крамницями і розплачується готівкою та платиновими картками за Бріоні, Прада, Ерме, Шанель, Луї Віттон, аж раптом до нього підбігає малий італієць років чотирнадцяти та висмикує з рук гаманець. Генерал біжить за ним слідом, кричить і кличе поліцію, а вулиці там вузькі та круті, адже острів той весь у горах, і тут цей «воїн» падає, спіткнувшись об чиюсь навмисне виставлену ногу, й б’ється головою об каміння, та так, що вже їде додому як Вантаж-200.
Україна розділилася у своєму ставленні до таких випадків. Переважна більшість громадян якщо відкрито й не підтримували такі дії невідомих, то про себе тішили своє его, адже, врешті-решт, Бог усе бачить і карає тих, хто впродовж десятиліть набивав власні кишені за рахунок зубожіння українців. Був ще невеличкий відсоток тих, хто тільки-но ступив на хитку, проте таку манливу дорогу корупції, і вони причаїлися, розуміючи, що не варто випробовувати долю. Щонайменше в той час, коли йде відстріл попередників. Найбільший страх відчули ті, хто знав напевне, що наступним може бути саме він, бо у кожного з них була своя дивна й не зовсім законна історія першого мільйона. Саме вони насідали на владу, правоохоронців, спецслужби у своєму бажанні припинити «безчинства невідомих».
Влада ж мовчала й тихо собі посміхалася, бо знала напевне, що кожен із загиблих заслуговував на покарання. А ще влада розуміла, що за тими смертями стоять професіонали, а не дилетанти-месники, яких щодня десятками й сотнями породжувала східна війна.
Шосте жовтня навіки вкарбувалося болем у їхні серця. В той сонячний і ще доволі теплий день вони ховали генерала.
Бульдог помер, так і не прийшовши до тями.
Інсульт стався, коли він приїхав додому після візиту до госпіталю, слів Мирона і коньяку в «Суаре». Генерал випив ще, повернувся червоним обличчям до дружини, зробив два кроки і на третьому гепнувся на підлогу. Судини. Цього велетня українських спецслужб підвели кляті судини! І ніхто не знав, що сказати, бо плакали вбивці, злодії та шпигуни, диверсанти й контррозвідники, десантники, снайпери, нелегали та журналісти, мінери й артилеристи, міністри та депутати, роботяги й слюсарі, з якими йшов по життю Павло Романович Бурикін – цей щирий українець, якому доля подарувала російське прізвище.