– Що ти хочеш від мене? – врешті-решт запитав Мирон.
– Слóва офіцера.
Полковник відвів погляд від вікна й направив його на Гаруна.
– Даю тобі слово офіцера, коли разом із тілом мого друга буде інформація про його вбивць, я ніколи в житті не чіпатиму Забіяки та російської групи.
– Що саме тебе цікавить?
– Конкретика, Саша. Я хочу знати, хто саме вбивав Андрія і хто його здав. Все. Даєш мені це, я забуваю про Забіяку.
Гарун думав. Він ставив запитання про конкретних виконавців тієї жахливої розправи над українським розвідником Хворостенком. У відповідь чув, що усі вони вже мертві.
– Дай мені їхні імена, – казав Гарун Забіяці.
– Це так важливо? – зі щирим здивуванням запитував той.
– Ти навіть собі не уявляєш, – посмішкою справжньої небезпеки відповідав йому Гарун.
Мирон взяв одне досьє, перечитав його і сказав:
– Цей наступний.
– Скільки їх ще?
– Дев’ятеро.
– Закінчимо з цими, і я дам тобі конкретику.
– Сподіваюсь на це.
Коли Гарун збирався йти, Мирон поклав йому руку на плече і стиснув.
– Виходить, що ми тільки ляльки, а не ляльководи?
– Не зовсім. Я думаю. Повір, моя голова ще здатна на певні комбінації. Все буде добре. Ми не станемо сліпими кошенятами, яких топлять у річці.
– Нас кинули в ту річку. Тепер наша справа виплисти.
– Неодмінно випливемо. По-іншому ми просто не вміємо жити, – сказав Гарун, і вони обнялися, наче старі фронтові друзі, які не бачилися з кінця їхньої останньої війни.
Розділ 3
Гопко
Мирон зустрів Гопка на початку 2019 року. Полковник шукав його майже чотири роки. Євгену траплялися деякі люди, але спілкування з ними давало розуміння, що вони не витримають, зірвуться, не вистачить сміливості й відчаю, жертовності та сил. Гопко ж був ідеальним. Жертва та месник. Чоловік і воїн. Скалічений фізично та духовно. Розчарований і злий. З затверділим серцем та розбитим майбутнім. Зраджений і одинокий. Чесний та принциповий.
Замість убитих ними сепаратистів Росія висилала нових, і вони були змушені вертатися, аби демонструвати свою силу та право господарювати на своїй землі. За чотири роки ще три масштабні вилазки і сім загиблих з української сторони.
Конфлікт на Донбасі було заморожено. Захід втомився від війни та відсутності реальних змін в Україні. Росія отримала особливий статус для окупованих територій та замінила своїх людей на більш адекватних, з якими офіційний Київ міг вести діалог.
Після Мінську-2 були Мінськ-3, Мінськ-4 та Мінськ-5. Затим до переговорів приєдналася Польща, що завжди пестила свій інтерес. Навіть коли перебувала під гнітом Російської імперії, а далі – Радянського Союзу.
Хоч як намагалася Україна домогтися відновлення контролю за власним кордоном, вона отримала лишень часткову перемогу. Росія не могла піти на повноцінне відновлення українською стороною контролю над кордоном, адже в кордоні була слабкість Кремля, яка б нівелювала його силу та владу на українських територіях, ознаменувала б поразку, чого президент тієї держави не міг допустити за жодних обставин. З програшу його пропаганда виліплювала, наче з глини, перемогу. Кволу, нечесну ілюзію, в яку ще вірила переважна більшість росіян. Москва продовжувала брехати, і дійшло вже до того, що на одній з чергових зустрічей міністр закордонних справ України спитав свого російського колегу:
– Скажіть мені, як чоловік чоловікові: вам це не набридло?
У відповідь той промовчав, а далі почав нести якусь чергову нісенітницю, і українець не стримався, згадавши юнацьке захоплення боксом, добряче врізав по нахабній російській пиці, чим ледь не зірвав підписання чергової «мирної» угоди.
Все це не минуло безкровно. Українці не погодилися з таким станом речей. В очах добровольців стояло одне питання: за що гинули вони та їхні побратими, коли Донбас так і зостався неукраїнським? В державі почалися арешти, зачистки, перестрілки, спроби нових Майданів, замахи та вбивства. За мовчазної згоди Вашингтона та активної прихованої підтримки Москви Київ спромігся впоратися з відчайдухами, які вірили в Україну, в її незалежність та унітарність, а отримали щось подібне до колишньої Югославії. Що ж стосується Криму, то він так і залишився анексованим. Росія не пішла з півострова, розбудовуючи власну військову базу та нехтуючи туризмом, інвестиціями й місцевим населенням. Татар приборкали, незгідних вислали й арештували. Залишилася маса безправних рабів, які весною 2014 року так пишалися новенькими російськими паспортами.