– І я став бандитом. Розумієш, Федоровичу, бандитом! Не кращим, аніж усі ті, проти кого ми з тобою воювали, – казав Риболов і наливав собі нову чарку.
Гопко не заважав йому, не засуджував, а тільки слухав сповідь цього розвідника й відчайдуха, котрий готовий був іти на смерть за своїх та свою країну.
– Спершу, коли я повернувся, то активно включився у волонтерську та активістську діяльність. Ми згрупувалися з хлопцями, допомагали переправляти вантажі, звільняти наших з полону, підказували новеньким, що і як у тому пеклі. А далі почалося життя в бюрократії. Я зрозумів, що Майдан нічого не змінив. Абсолютно! Коли я почав оформляти собі земельну ділянку, як учасник АТО, виявилося, що я на таку не тільки не заслуговую, але й мене взагалі не було на тій війні. Доброволець не зовсім воїн, бо його дані не лежать під пилом міністерських архівів. Так мені і сказали. Крім того, мої потуги збіглися в часі з тією справою про мародерство. Ти маєш її пам’ятати.
Звісно, Гопко пам’ятав ту справу. Не так давно вона трапилася, аби її забути.
Мародерство та війна – як ті нерозлучні подруги, що немислимі одна без іншої. Якщо про війну усі говорять відкрито, то про мародерство намагаються мовчати, ховати його за вибухами та похоронками на солдат, подвигами і жертовністю тих, хто проливає кров.
Випадок з їхнім батальйоном не був одинокий по всій лінії фронту. Мародерствували не лише вони. До того ж, сепаратисти перегравали їх на тому негідному полі в рази. Але кожен має відповідати тільки за своїх.
Нудьга й вроджені злочинні схильності частини воїнів їхнього батальйону (а були серед них і злочинці, і вбивці та й просто криміналітет не вищого ґатунку) стали причиною дискредитації цілого, загального, доброго ім’я, яке в одну мить спаплюжили декілька виродків.
Трапилося це в Луганській області. Сектор «А». І все було б тихо, або не так гучно, якби примусом віджали автомобіль, або ж обікрали хату, чи то вимагали б від когось із місцевих бізнесменів свою частку за нібито охорону. Але справа їхнього батальйону стосувалася зґвалтування та жорстокого вбивства. І це було зле, бо такого вони не могли пробачати навіть своїм.
Гопку вже ніколи не забути крик шістнадцятирічної дівчини, яка упізнала своїх ґвалтівників. Двоє з них глумилися над нею, в той час як третій холоднокровно розстрілював її батька та матір, а потім видирав з роту батька золоті зуби.
Коли ж Гопко запитав їх, чому, вони посміхнулися й сказали:
– Не варто, Домовий! Ми ж друзі. А ті… куркулі і в них були долари.
Миколу Федоровича тримало четверо бійців, бо бачить Бог, якби вони цього не зробили, він увігнав би з десяток куль в ті мерзотні тіла, що за трагічною помилкою природи звалися людьми.
Тим часом Риболов продовжував свою післявоєнну історію.
– Землі я так і не отримав, на роботі не поновили. На моє місце взяли іншу людину, а мені показали на двері. Я йшов вулицею і розумів, що в мене троє дітей, дружина і хвора матір, лікування якої потребує чималих коштів. Повір мені, Федоровичу, я намагався йти чесним шляхом, але в цій країні чесність не вартує й гривні.
А далі була смерть матері, розлучення з дружиною та її намагання позбавити Риболова батьківських прав.
– Інші мільйонерами на тій війні стали, а ти навпаки – жебраком. Чи ти дурень, чи просто трутень, – сказала йому жінка, а він не стримався й надавав їй добрячих ляпасів.
– Вона написала на мене заяву. Понаїхали менти, ходили усі такі поважні й повчальні нотації мені зачитували. Я й послав їх куди далі, за що мене забрали з собою. І саме там, у камері Деснянського відділку я зустрів Опанаса, старого злодія, що й підказав мені вихід зі скрутної ситуації.
«Ти ж розвідник, хлопче. Не кидайся у крайнощі. Організуй мережу. Київ великий, усім місця вистачить. Зараз час такий: у мить можна все виграти, так само як і програти. Хаос називається», – сказав йому Опанас.
– Мені впаяли штраф і заборонили бачитися з дружиною. Та я й не хотів з нею бачитися. Але діти… – він гримнув кулаком по столу, і горілка з чарок розплескалася по скатертині.
Гопко слухав його історію і розумів, що усі вони були в одному й тому ж лайні. І кожен вибирався з нього по-своєму. А хтось так і не вибрався, скінчивши своє життя самогубством.
– Я не бачився з моїми маленькими майже чотири місяці, аж поки мережа не почала давати прибуток. Мені поталанило отримати свій квиток у життя. Ніколи не думав, що він буде саме таким. У моєму випадку доля обрала мене, бо на те її підштовхнули обставини.