Він казав про жебраків, яких організував із колишніх справжніх та псевдовоїнів АТО, про охоронну структуру, яку створив, аби виводити на чисту воду чиновників колишнього режиму, а потім тими ж самими руками захищати їх від свавілля «майданівців» за досить солідну платню. Риболов розповідав про бізнес, що організував разом з одним військкомом на повістках про мобілізацію і ловитву багатеньких призовників.
– Ти не повіриш, Федоровичу, але за тиждень ми на двох мали по 5–6 квартир. І це тобі не Троєщина чи Лісний. Все Правий берег. До речі, в одній з них ти живеш, – тут він розсміявся, а потім стих і закурив.
– Ненавиджу себе! Щиро кажу тобі, друже, бо більше нікому не можу в цьому зізнатися, – сказав він після гіркої паузи роздумів.
Гопко дивився на Риболова, і в його очах було розуміння.
– Не варто, Саша. Ти став тим, ким став. Не гіршим і не кращим. Країна в нас така, несправедливий й цікавий час крадіжок, смертей, війни, подвигів та цинізму. Нікому б не стало краще від того, якби ти закінчив так само, як деякі наші хлопці. А якщо ти про злочини, совість і розплату, не переймайся. Все згадається на Страшному Суді. Жодному з нас його не оминути. Не втекти нам від нього. Це потрібно усвідомити й прийняти, як є. Життя трапляється з нами тільки раз. По смерті будемо розбиратися та відповідати.
Так вони і жили, аж поки Бог чи то диявол не вирішив долю Риболова. В його тілі залишилися відламки, що їх не можна було видаляти, бо він би просто помер. Один з них засів у хребті, наче підступний зрадник, що продався сепаратистам. Він і не болів, і начебто не заважав, але згорів Риболов за один місяць липня і три дні серпня від саркоми, зоставивши по собі пам’ять і мережу, в якій вже не було місця Гопку.
Перед смертю Риболов зібрав свою кодлу й наказав їм подбати про бойового товариша. І ті клялися йому, а коли він помер, Микола Федорович знову опинився на вулиці. Пам’ять людська коротка, особливо якщо справа стосується чужих грошей та такої ж чужої нерухомості.
Єдине, що залишили бандити Гопку – його американський протез, якого було вкрадено пізніше, вже взимку, перед самим Новим роком, у підземному переході станції метро «Видубичі». Він саме збирався на Обухів, де можна було дістати роботу й куток в гуртожитку. На більше йому було годі й сподіватись.
Зоставшись знову неходячим, Гопко задався цілями. Риболов переломив його свідомість, показав, що треба жити, в жодному разі не опускатися, гордо нести свої заслуги, бо про них повинні знати люди. Микола Федорович вирішив йти на ризик.
«Або щось, або нічого», – казав він собі, віроломно сумніваючись у самому собі. Чи, може, він просто знав життя? Таким, як його не знають сотні, тисячі та й мільйони інших. Він був непростим чоловіком, з трагічною долею, не навчений стояти осторонь, коли в державі горе. Він був простим українцем, без пафосу й амбіцій, а з вірою й раною в одному й тому самому серці.
Гопко вирішив іти до Міністерства й вимагати справедливості.
«Вночі і вдень, у сніг та в спеку, стоятимеш там, аж поки не приймуть. Ти заслужив. Ти воював. Ти скалічився. Ти пропав, і держава винна тобі компенсацію», – гіркий біль грав з ним, і він котив свого візка через Повітрофлотський міст, минав світлофор біля стадіону ЦСКА, аби припаркуватися навпроти КПП Міністерства оборони України, яке забуло про існування солдата батальйону, що не з своєї, а з жорстокої волі тих часів виявився безправним.
Він стояв, і змінювався караул, до нього підходили солдати й офіцери, втікала ніч, аби знову приходив день, з ним говорили, аби не пускати до поважної будівлі, його намагалися вигнати й залякати, але він повертався на своє місце.
Його прийняли на восьмий день, і він ледь не впав з крісла від голоду, втоми й душевної радості через те, що вперше переміг після війни.
Гопко сидів перед майором і не знав, з чого розпочати. Вилитися його гніву заважали вроджена совість, доброта, інтелігентність. Він не міг просто гримати й кричати на людину, бо не знав її.
– Я вас слухаю, – сказав майор, бо часу в нього було обмаль, а ветеран зацікавив його своєю впертістю.
Типаж для майбутньої історії – майор виношував плани написання сильної книги про війну, і ветерани мали зайняти в ній неабияку частину.
Микола Федорович розпочав тихо, невпевнено, слова його були глухими відзвуками болю, життя, яке не мало майбутнього, повністю залежало від майора, його чуйності та бажання.
Що далі говорив Гопко, то гучнішим ставав його бас, сильнішими слова, чіткими кожен звук і кожна літера, яку він вимовляв.
– Я залишився наодинці. Сам! Зі своїми проблемами. Так не можна! Я маю право! Мені нема куди йти! Я вмію працювати. Я люблю працювати. Мені просто потрібна робота! Будь-яка. Просто робота…