– Хлопчики мої, – казала Тоня, звертаючись до темені неба, що простирадлом лягло на змучену землю. – В чому ваша провина? Чому все так сталося? Навіщо воно? Ви… думаєте, що перетворилися на калік, не потрібних суспільству та байдужих жінкам? Я заміню вам усіх жінок країни, буду вашою єдиною, хто кохатиме й пеститиме вас. Я буду вам матір’ю, сестрою і коханкою. Особливо коханкою, адже ви так цього потребуєте.
І вона почала з ними спати.
Її не вважали повією, бо знали про Тоню зі слів медсестр та лікарів, що називали дівчину не сповна розуму, проте іноді жалкували, адже, допомагаючи іншим, вона сама потребувала як медичної, так і суто людської допомоги.
Коли привезли Гопка, Антоніна була зайнята іншими. Того другого року війни їх привозили дуже багато – до Києва, Дніпропетровська, Харкова, Запоріжжя, Львова. Україна платила власними дітьми, аби довести агресору, що вона має право на незалежність.
Вони зустрілися у його палаті, куди Антоніна зайшла теплим червневим ранком. Сяяло сонце, за вікнами співали птахи, а він лежав у палаті, намагаючись зайняти себе чимось, аби притупити власну пам’ять, забути про відсутню ногу, зрозуміти, як рухатися далі.
– Доброго ранку! Я Тоня, – вона посміхалася й простягнула йому свою руку, яку він не сильно стиснув.
«М’яка, дівоча шкіра», – промайнуло в його голові, і він усвідомив, що не давно вже не торкався жінки.
– Микола, – сказав він, зніяковів і додав. – Микола Федорович Гопко.
На третій день їхнього знайомства Гопко зрозумів, що Тоня йому подобається, а вже на п’ятий він захотів її молодого, жіночого тіла. Йому було соромно за такі свої бажання, але він залишався безсилим перед її вродою, її усмішкою, глибокими водами її неповторних очей. Він тонув у тих водах і добре це усвідомлював.
Вона почала йому снитися. Вночі він бачив не темінь і пустоту, а обличчя жінки, що мерехтіло його коханням за маскою невідомості її почуттів. Він думав, що збожеволіє, втратив апетит, інтерес до життя, який тільки-но почав повертатися до нього. І тоді вона прийшла до нього сама.
Тоня провела рукою по його обличчю, шиї, опустила свої долоні на його широкі, чоловічі груди, торкнулася животу і вела ними далі до низу. Вони злилися у палкому цілунку і все поплило перед Гопком, перевернувся світ і він став щасливим.
Відтоді він чекав тільки ночі. Чекав її, клятої, навіть більше, аніж перемоги, бо кожної ночі приходила вона – тендітна й жадана Тоня, яка увійшла в його життя, аби зникнути з нього за два тижні після першої зустрічі. Гопко знав, що все минає, та йому кортіло вірити, що Тоня – це назавжди. Проте нема нічого вічного. Ані людей, ні кохання, ні тим паче сексу.
Чому вона зникла? Відповідь дуже проста: з’явились інші, такі ж, як і він, котрі потребували її турботи, цілунків, пестощів та молодого тіла. Антоніна продовжувала свій шлях, спокутувала провину батьків, а він продовжував страждати й задаватися безліччю питань, аж поки не дізнався про неї правду.
– Вона спала з усіма нами, – сказав Гопко Мирону, посміхнувся гірким своїм сумом і закурив.
Він розповів про неї усе своєму новому приятелю, бо вже давно хотів це зробити, але ніяк не траплялося слушної нагоди.
– Ти хотів би її побачити знову? – запитав його Мирон.
Гопко здригнувся й розгубився. Слова відповіді застрягли у горлі, і він не зміг вичавити з себе ані слова, що й стало сигналом для Мирона, який вже планував деталі операції далі.
«Вона нам допоможе підштовхнути тебе», – сказав полковник самому собі, а в голос заспокоїв Гопка:
– Не хвилюйся, Федоровичу! Все буде гаразд. Знайду я її, і вона прийде до тебе, аби вже залишитися назавжди. А поки що будемо жити!
– Тож наче і так живемо?
– Не існувати, а жити! – впевнено сказав Мирон, і вони рушили далі, скорочуючи дистанцію, що майоріла перед Гопком у його зустрічі з Богом.
– Або ти йдеш зі мною, або я відправляю тебе до Москви. Там уже зачекалася на тебе рідня. – Мирон стояв перед Антониною, а вона сиділа на лавці військового госпіталю, вилупивши на нього свої красиві очі.
– Ви не маєте права! – заявила вона йому.
– Я? – здивовано спитався Мирон. – Повір мені, голубко, в цій країні я маю право робити багато дивних і часом не зрозумілих іншим речей. Так що питання твоєї подальшої долі залежить виключно від твого розуму.