– Це котрий той ваш Гопко? Без руки такий чорнявий? – спитала вона.
– Тобі не соромно?
– Знали б ви, скільки в мене їх було.
– Професійний підхід. Молодець. А холери якоїсь не боїшся підчепити?
– Я постійно перевіряюся.
– Звісно. Як я сам не здогадався.
– Вам не зрозуміти.
– Куди ж нам, свиням?
– Мені не подобається ваша манера вести бесіду.
– Це не має жодного значення. Важливо тільки те, аби завтра вранці ти була готова махнути рукою госпіталю та усім хлопчакам.
– А якщо ні?
– Я вже сказав.
– Я втечу.
– Куди?
– Від вас.
– Не вийде.
– Ви в цьому впевнені?
– В житті ще не був таким впевненим, як зараз.
– Ви цербер системи, пане Лиходію.
– Який вже є.
Вона закрила обличчя руками, і Мирон почув, як Тоня починає плакати. Він мовчав і відійшов трішки від неї, аби не заважати жіночим сльозам. Він знав, що жінка спершу має виплакатись, а вже потім сказати «Так». Він стояв і чекав на її «Так», яке має прийти з усвідомленням безальтернативності її подальшого шляху, бо вона ніколи не погодиться на варіант «Москва», адже всім серцем ненавидить і те місто, і ту країну, і всю свою сім’ю.
– У вас є його фото? – врешті-решт спитала вона Мирона.
Полковник дістав телефон і показав їй Гопка. Антоніна згадала його.
– Я пам’ятаю цього чоловіка. Не дуже добре, але пам’ятаю.
– Віднині він має стати для тебе єдиним.
– Йдіть до біса! – вона зірвалася на крик, але вчасно зупинилися.
На них починали звертати увагу.
Мирон сів біля неї на лавку.
– Запам’ятай одну річ: ніколи не кричи на мене. Твої емоції нічого не змінять. Усе просто – є чоловік, закоханий в тебе до нестями і є ти, яка кинула під ноги своє життя.
– Не смійте говорити про моє життя! Ви нічого про нього не знаєте.
– Чому ж не знаю? – посміхнувся Мирон. – Багато чого цікавого можу розповісти. З кого почати? З батька? З матері? З батькового брата, що причаївся у себе в Кончі Заспі і сидить там, наче щур? Але усе те дурниці! Починати потрібно із твого старшого брата, його вагітної дружини та їхнього трирічного сина. До речі, де вони зараз? В Еміратах чи ще в Італії? А, ні, геть забув! З голови якось вилетіло. Вони ж іще всі в Криму.
Мирон спостерігав, як вона стає блідою, як починають трястися її руки, як ненависть заливає її красиві очі.
– Ви не посмієте! – сказала вона йому.
– Не хочу тебе розчаровувати, але я не такий добрий, як тобі могло здатися. Так що вирішуй, красуню. Твій солдат чекає на тебе.
Вона плакала, а Мирон мовчав. Тоня розуміла, що вибір у неї невеликий. Їй було байдуже до батьків, брата, братової дружини, але вона ніколи б собі не пробачила, якби з її вини постраждали племінники. В тому, що вони можуть постраждати у разі її відмови, вона не мала вже жодного сумніву. Цей чоловік не жартував. Він не кричав, не вмовляв, а просто казав, що буде, коли вона скаже йому «ні».
– Я прийду завтра зранку, – врешті-решт сказав Мирон. – Сподіваюсь, що ти ухвалиш єдино правильне рішення.
Він йшов стежкою госпіталю, а вона слала прокльони йому в спину. Якби вона знала, скільки разів його вже кляли й бажали йому смерті, то здивувалася б, як він, взагалі, ще залишався живим. І ще вона зрозуміла б, що клясти полковника Мирона – справа марна. Він був наче заговорений, фанатик із каменю та сталі, що не вірив ані в Бога, ні в долю, ні у власну смерть. Єдине, у що він вірив, – у свою ціль, заради якої він переступав через людей, розуміючи, що тільки так він може її досягти.
Микола Федорович сидів у своєму інвалідному візку й читав книгу. То був італієць Курціо Малаперте, а книжка мала назву «Техніка державного перевороту». Мирон постійно приносив йому подібні книги, які наповнювали свідомість Гопка потрібними полковнику ідеями. Пролунав дзвінок у двері, і він поклав книгу на стіл, а сам направився до домофону. Він знав, що то його товариш Лиходій, який завжди дзвонив у двері, хоча й мав власні ключі.
– Я поважаю твій особистий простір, – сказав якось Мирон Гопку і з того часу сповіщав про свій прихід.
Двері відчинилися, і Гопко завмер. За широкою спиною Лиходія стояла вона – його остання радість, жадана ілюзія, неповторна та єдина Антоніна.
Гопко мовчав і не запрошував їх увійти, бо в горлі застрягло щось неймовірне, що зветься почуттям, коханням, жагою. А вона зніяковіла й опустила свої красиві очі.
– Може, дозволиш нам увійти? – спитався Мирон і, не чекаючи на відповідь, увійшов до квартири.
Тоня слідувала за ним.
– Привіт, Миколо, – сказала вона і впала йому на шию.
«А ти ще та артистка», – подумав полковник, зачиняючи двері.