Він не знав відповіді на те питання і не міг спрогнозувати майбутнього. Він знав тільки одне: він дав слово і його потрібно тримати. Перед собою, Мироном та всіма своїми побратимами, які вже ніколи не повернуться з їхнього останнього бою.
– Вони ж не звернули з дороги. І ти не маєш на те права! – казав собі Гопко.
Він сідав на лавку і щулив очі від яскравих променів сонця. Ходили люди, бігали діти, їхали у своїх справах автівки, а він сидів і думав про те, що мав зробити. Він думав про це вже четвертий тиждень поспіль і ніяк не міг зрозуміти лишень одного: чи вистачить у нього сил натягнути на себе форму сепаратиста, прикріпити навпроти українського серця георгіївську стрічку, начепити на себе медалі ДНР. Гопко боявся, що в нього на це не вистачить нервів та сил. А саме маскарад і невимушеність мали стати його головною зброєю.
– Доброго дня! – він почув, як з ним хтось вітається і підняв очі.
Перед Гопко стояв хлопчина років шістнадцяти.
– Привіт! – посміхнувся йому Гопко.
– Можна біля вас присісти? Не заперечуєте? – запитав його хлопчина.
– Що ж, присідай! Це ще нікому не завадило.
Вони мовчали і дивилися на Дніпро. А потім хлопець заговорив, і його вже неможливо було зупинити.
– Мій батько теж був на війні. Так і не повернувся звідти. Його вбили вже за часів перемир’я, коли влада нам обіцяла суцільний мир. Але його вбили. Розстріляли вночі на блокпості й втекли. А нам з мамою залишилася тільки могила, на якій стоїть дерев’яний хрест, одна медаль і мізерна пенсія, якої не вистачає навіть на комунальні послуги. Ось така історія моєї війни. Але я хотів сказати не про це. Я мав розповісти вам про зовсім інше. Те, що ніколи не зрозуміє хтось інший, такий, хто ніколи не дивився смерті в її безжалісні очі, хто ніколи не здригався вночі від вибухів та пострілів. Справа в тім… уся справа лишень у тім…
Гопко помітив, що йому важко говорити, а слова застрягають у горлі і він ніяк не наважиться сказати те, заради чого розпочав розмову. Микола Федорович поклав свою руку на плече хлопця.
– Кажи, друже, не бійся! Я зрозумію, – сказав він йому.
– Це стосується батька. Точніше, обставин його смерті, – врешті-решт вичавив із себе хлопець. – На похорон приїхали його бойові друзі. Коли ми вже поховали батька й відбули поминки, двоє з них залишилися на ніч у нашому домі. Ми з мамою вже лягли, а вони ще довго сиділи на кухні й пили гірку. Я ніяк не міг заснути, і до мене долітали шматки їхньої розмови та звуки глухих голосів. І те, що я почув… те що я почув… воно… воно назавжди змінило моє життя.
– Що ж ти почув, хлопче? – питав його Гопко й одночасно здогадувався, якою буде відповідь.
– Вони говорили про батька. Згадували його. Яким він був. І ось я почув те, чого краще б ніколи не чули мої вуха. Я почув правду про його смерть…
Хлопця почало трясти, і Гопко притиснув його до себе. А далі Микола Федорович почув те, що вже чув не раз. Як батько хлопця випив зі своїми товаришами, його розібрало від горілки, і коли усі лягли спати, він пішов шукати свого щастя. Він йшов у напрямку терористів, аби дістати хоча б ще ковток алкоголю, а отримав чотири кулі та віддав свою душу Богові, так і не зрозумівши, що міг жити, воювати, наближати перемогу, повернутися додому, до жінки й сина, дочекатися онуків, розповідати їм історії про війну, ходити на паради перемоги… Але алкоголь зробив свою справу. Він пішов за ним, а міг жити.
– Ось і ніяк я не можу зрозуміти, дядьку, – казав хлопчина Гопку. – То хто ж мій тато: герой чи звичайнісінький п’яниця, який загинув не за Україну, а виключно через свою слабкість і дурість? І як мені дивитися в очі друзям, сусідам, знайомим, які називають його героєм?
– Дивись сміливо та гордо. Так воно і є, хлопче – твій батько герой. Мовчи, юначе, та слухай! – гримнув на нього Гопко, коли той хотів перебити його. – Запам’ятай одну істину: твій батько – справжній герой. Таким і залишиться у пам’яті інших. Що це ти собі надумав? Який же він п’яниця, коли пішов на фронт? Який же він негідник, коли ціною власного життя захищав нашу з тобою Україну? Коли йшов за вас – за тебе з твоєю мамою, аби вже твої діти жили у своїй вільній державі? Не думай собі дурниць, юначе! Збожеволієш, проклянеш згодом і себе, і увесь свій рід. В тебе усе життя попереду. І пройти його варто так, аби батько дивився на тебе з небес і гордився тобою.
– А ви впевнені, що він на небесах, а не в пеклі?
– Звісно, що так. Жодного сумніву! – правдиво брехав йому Гопко, а в душі його закипала ще більша злість на тих, хто розпочав криваву бійню, приніс лихо і сльози тисячам сімей України.