– Так ви вважаєте, що він загинув як справжній герой? – хлопець підвівся на ноги і заглянув в саму душу Гопка.
– Я не тільки так вважаю, я це знаю напевне, – сказав той.
– Ви мене не дурите?
– Навіщо це мені?
– Не знаю, – знітився юнак. – Можливо, щоб заспокоїти.
– Я не психіатр і не невролог, аби заспокоювати. Я такий самий воїн, як і твій батько. І ще невідомо, кому з нас пощастило більше. Для нього вже все скінчилося. Для мене ж…
І саме в цю мить випадкової зустрічі Гопко чітко усвідомив, що він піде на ту справу і виконає поставлене перед ним завдання. Піде, і вже ніщо не зупинить його, не завадить виконати те, чого так довго добивався від нього Мирон-Лиходій, хоча Гопко міг про це тільки здогадуватися.
– Що для вас? – голос хлопця повернув його до дійсності, і він закінчив розпочату ним фразу:
– Для мене ж, хлопче, все тільки починається.
– Не зрозумів, – сказав юнак.
– Колись зрозумієш, – посміхнувся йому Гопко. – А тепер йди і знай, що твій батько – герой свого народу. І тільки так його варто називати! Запам’ятай це, юначе. І коли виростеш, розповідай це своїм дітям. Вони мають знати, чого коштувала наша свобода.
І він пішов, а Гопко залишився сидіти на холодній лавці, яку не прогрівали навіть безмежні промені весняного сонця, бо занадто близьким був ще подих зими, і нехай то й був найтепліший березень його життя, проте він і досі пам’ятав про холодний та безжалісний лютий, який і приніс йому рішення знову стати солдатом своєї батьківщини.
– Нехай це буде мій останній бій, але він стане найкращим. Таким, що запам’ятається надовго та багатьом. Бій, з якого вже не існує вороття, – сказав собі Гопко, зняв темні окуляри й повернув свою голову у бік сонця, аби дивитися на це диво природи, хоча й бо до сліпоти.
Микола Федорович Гопко, колись заступник командира славетного батальйону *** чекав на свій травень, аби вибороти справедливість, якої давно ніхто не знав. Можливо, вона жила в інших країнах, блукала поміж іншими сім’ями, дарувала радощі чужим дітям. Але він хотів повернути її в Україну, запросити її на побачення з його бідним народом, провести за руку містами й селами, зайти в гості до пенсіонерів, калік і жебраків, подарувати крихту щастя солдатським матерям та вдовам, і тільки цим визначав своє нелегке рішення.
Розділ 4
Ясинська
Після Італії вона пірнула у свою стихію.
Розробляла брехливі інформаційні стратегії, вигадувала нові нісенітниці про Україну, знімала репортажі-фантасмагорії про Донбас, плекала ненависть одного народу до іншого. Ірина стала помічати, що її тексти перетворюються на згустки жорстокості, цинізму з кривавим присмаком задоволення від смерті. Своєю журналістикою вона кликала росіян на війну, прагнула, аби вони вбивали українців, підбадьорювала скалічених війною та їхніх родичів, сумувала разом з тими, хто отримав Вантаж-200, продовжуючи постулювати меседж про те, що російських військ на Донбасі немає.
А потім вона їхала до контрольованих сепаратистами територій й фабрикувала жахіття тієї війни, звинувачувала українців у всіх гріхах, кричала про хунту та бандерівців, вимагала смертної кари для української льотчиці, яка сиділа у російській в’язниці. Ірина була несамовитою у власному фанатизмі, і її стали боятися навіть колеги.
– Геть збожеволіла. Сама ж хохлячка, а так ненавидить свій народ, – казали вони й крутили пальцем у скроні.
Коли ж її ім’я потрапило до списку тих, кому заборонено в’їзд до Європи, США та Канади, а Україна назвала її персоною нон грата та завела на Ясинську кримінальну справу, оголосивши Ірину у розшук, вона зачинилася у своїй квартирі, відкрила пляшку віскі й пила її, змішуючи власні сльози з присмаком алкоголю. Її трясло від душевних мук та серцевого болю, але вона стискала зуби, заливаючи власне горе хорошим віскі, який на лічені хвилини дарував їй забуття.
«Ти маєш потрапити до дивної компанії покидьків, проти яких діють санкції», – лунали слова Принципа в її голові.
«Перший крок – це санкції. Вони мають повірити, що ви для них своя. Така ж, як і вся Росія», – казав їй Забіяка.
І вона старалася з усіх своїх сил, аби Україна навіки прокляла її.
Згодом Ірина мала розмову з головним пропагандистом Росії. Той довго вивчав її своїм хтивим поглядом, а потім запропонував працювати разом.
«Запропонує співпрацю, відмовляйся. Зроби це ввічливо. Не грубіянь. Натякни йому, що двома фронтами ви можете досягти значно більшого ефекту, ніж одним. Демонструй свою незалежність та вміння робити роботу не гірше за нього. Дай йому зрозуміти, що маєш впливових друзів у Кремлі», – сипав на її бідолашну голову свої настанови Принцип.