Так тривало десь із півроку, аж поки на зв’язок не вийшов Забіяка.
– Час рухатися на Кремль, – сказав він, і вона зрозуміла, що справжня гра тільки починається.
Вона сиділа у залі дорогого ресторану Барвихи, смакуючи італійську каву. Поруч на столику також стояв апельсиновий фреш і лежали журнали, що їх час від часу вона гортала. Ірина курила сигарету, випускаючи дим прямісінько у стелю, під якою він танув, наче всі її життєві плани та мрії. Вона була вродливою, жаданою і повністю це усвідомлювала, коли ловила на собі погляди чоловіків, які від самого рання вирішували свої суто чоловічі справи в ресторані, що на Рубльовці. Ясинська посміхнулася одному з них і відвернулася в іншу сторону, чим збентежила незнайомця, котрий сидів з китайськими партнерами і не мав жодної змоги покинути їх, адже це б означало втрату багатомільйонного контракту. Цього незнайомець не міг собі дозволити.
Після кави та фрешу Ірина замовила фруктовий салат і келих шампанського. В той ранок вона могла не думати про роботу, адже напередодні отримала премію «Журналіст року». Тому і святкувала свою зрадливу перемогу, розуміючи, що ніхто й ніколи в Україні вже не подасть їй руки.
Колись, за часів щасливої молодості, Ясинська була студенткою Київського інституту журналістики. Чи могла тоді Ірина подумати, як складеться її життя і вона – та, що з дитинства знала напам’ять поезії Лесі Українки, Франка, Симоненка, почне життя брехливої та підступної стерви, яка не зважала на історичну правду, а формувала виключно ті смисли, які були вигідні країні-агресору? Країні, яка напала на її батьківщину і навіть не мала сміливості цього визнати. Країні, яка навіки забрала у неї чоловіка, якого вона кохала більше, аніж своє життя. Країні, де виживали пристосуванці, а чесні йшли на плаху, їх кидали у тюрми, стріляли під самими стінами Кремля, залишаючи царя та страх бути особистістю, вирізнитися з натовпу, кинути виклик бездушній системі.
– Ні, не могла, – прошепотіла вона одними губами і злякалася, бо шепотіла вона українською мовою.
Ірина обережно повела очима по залі і тільки після цього відчула полегшення. Ніхто не помітив її «каламбуру», але то був для неї сигнал, який сповіщав про небезпеку, що йшла з самого її нутра.
«Заспокойся, люба! Тримай себе в руках», – наказала вона собі, коли раптом почула за своє спиною знайомий голос.
– Ірина? Іра! Це ти! – голос належав жінці, і Ясинська знала, хто ця жінка.
Вона повернула голову, і на її вустах з’явилася посмішка, а в очах блищало здивування.
– Марго! Де б ми ще зустрілися?
Вони обійнялися та розцілувалися. Жінка сіла за стіл Ясинської, а Ірина помітила, що біля них товкуться двоє – у чорних костюмах, білих сорочках, з професійним поглядом нишпорок і вбивць.
Марго зрозуміла, що Ірина дивиться у бік чоловіків, що зайшли одразу за нею, і сказала:
– Охорона. Що поробиш? Таке бажання чоловіка. Тепер я наче кенарка у золотій клітці. Ані кроку без них. Але не про те зараз, – розсміялася Марго. – Скільки ж ми не бачились?
– Три з половиною роки, – усміхнулася їй Ірина. – Я знала, що ти поїхала до Москви. Галя казала. Я якраз була у них, коли сповістили про Миколу…
Посмішка зникла з вуст Марго, і в очах заблищали сльози, які завжди котилися по щоках, коли вона згадувала свою родину, Київ, сестру Галю та її вбитого на донбаській війні 19-річного сина Миколу, якого вже ніколи і нікому не повернути.
Трагедія сестер Денисових – старшої Галини та молодшої Маргарити – полягала в тому, що колись давно вони обидві покохали одного й того самого чоловіка, але він обрав старшу. На все подальше життя зачаїлася у молодшої сестри образа, яка дерла її серце своїми гострими пазурами, аж поки воно не починало кровити відчаєм та згустком безвиході, що лилася з її прекрасних очей струмками гірких сліз.
Марго пішла з сім’ї, розірвавши усі стосунки з сестрою та батьками. Вона не з’явилася на весілля, на хрестини племінника, на похорон батька. Після мати відцуралася її, а Галина увесь час відчувала власну провину за молодшу сестру. Двічі Марго намагалася звести рахунки з життям і двічі з того світу її витягувала подруга дитинства Ірина. Так, вони були подругами, і Ясинська жаліла Марго, відчуваючи відповідальність за неї, наче вона була її непутящою донькою.
Ірина знала, що Марго поїхала до Москви. Проте вона не мала жодного бажання шукати її у тому шаленому мурашнику, що зветься російською столицею. Врешті-решт, Ясинська вирішила відпустити подругу у самостійне життя, віддати їй її ж долю, змусити саму ухвалювати рішення. Інакшого способу стати дорослою для Марго просто не існувало. І навіть якби з нею щось сталося, Ясинська вже не корила б себе, бо занадто довго опікувалася подругою, яка невдячно повторювала власні помилки знову й знову.