Ясинська не квапилася з відповіддю. Вона вичікувала. Ірина знала, що сказати, проте хотіла побачити реакцію Марго, яку мало спричинити її мовчання. І вона не помилилася, що така реакція буде.
– Мовчиш. Так я і знала. Тобі просто нема чого сказати. Ти продалася за тридцять срібняків і геть утратила розум. Ніяк не можу збагнути, як це сталося саме з тобою. Адже на весь наш курс годі було й шукати більшої патріотки, ніж ти. Так у чому причина, Іро?
– Вона доволі проста. Правди не існує. Ніде і ніколи. Правда – це те, що ми даємо людям. То такий продукт, яким ми годуємо натовпи та маси, аби вони не могли аналізувати й думати. Їм здається, що вони здатні розбиратися в політиці, економіці, культурі, війнах та державному будівництві, але переважна більшість не може навіть розібратися з власним життям. Нині увесь світ докоряє Росії. Агресор, диктатор, брехун, злодій – так називають нашого президента. А я скажу тобі, що він ще доволі м’який чолов’яга. На його місці, після того, як Америка затіяла увесь той вертеп на Майдані, я без жодних сумнівів та вагань пустила б авіацію на Київ, Одесу, Дніпропетровськ, Харків…
– Ти що таке говориш? – Марго витріщила на неї свої очі. – Яку авіацію? На Київ?! Дівчинко, та тобі треба лікуватися. Електрошоком, як це робили з Хемінгуеєм.
– Пам’ятаєш, що після того сталося? – зухвало посміхнулася їй Ірина.
«Грай з нею. Приголомшуй словами і фразами, кажи нісенітниці. Нахабно демонструй свій цинізм і розум. Роби несподівані й водночас страшні висновки. Покажи, що ти навіки відцуралася від України. Зневажай свою батьківщину. Називай свій народ хохлами та малоросами. Ображай традиції та історію. Смійся з дурості своїх земляків. Ти маєш справити на неї враження. Незабутнє та неповторне. Таке, яке вона не зможе довго тримати в собі та обов’язково поділиться ним зі своїм чоловіком», – казав Ірині Забіяка.
– Не подобається мені твій настрій, Іринко, – зауважила на те Маргарита.
– Він і мені не подобається. Причому вже не перший рік.
– То, може, кинути все? Під три чорти ту кляту пропаганду! До біса Кремль, його війни, брехню й амбіції! Життя одне. То чи варто жбурляти його під ноги негідників?
– Мені подобається моє життя. Я всім задоволена. Мораль та етика…я давно вже не згадую ці дві категорії. Вони не працюють у нашому суспільстві.
– Ти щаслива? – раптом запитала Марго.
– А що таке щастя, Рито? Чи знала ти його колись?
– Тільки-но починаю пізнавати, – розсміялася Маргарита й запропонувала новий тост, аби закінчити незручну розмову.
Вони просиділи у ресторані аж до самого вечора. Було ще шампанське, жарти, світські плітки з життя елітної Москви, розмови про коханців, нові колекції італійських та французьких дизайнерів, прикраси кращих ювелірних компаній. Але вони наклали табу на тему війни, України та їхнього минулого, яке залишалось у Києві, в тих далеких роках, коли все ще було попереду і ніхто не міг знати, яка ж доля спіткає двох випускниць журфаку, що були нерозлучні у своїй дружбі й вірі у краще, бо те міг знати один лишень Господь Бог, в якого одна з них втратила віру, інша ж тільки її віднайшла.
Мистецтву подвійного життя вона вчилася ще у Андрія, коли стала його таємною коханкою. Але те, чого її навчили Забіяка та Принцип, не було схожим на любовні ігри, які вона знала у Києві. Занадто серйозне завдання стояло перед нею, аби порівнювати його з коханням. Занадто дорого могла коштувати кожна помилка, необачний крок, випадковий погляд, зайвий та квапливий рух. Вона розуміла, що успіх операції залежить тільки від неї. І якщо її ляльководи переслідували свої цілі, то вона – Ясинська Ірина Максимівна мала свою мету, яка виражалася одним словом – помста. Вона не могла пробачити нікому відрізаної голови Андрія, бо навіть у Москві, коли він був ще живим, Ірина вважала його своїм. Після ж смерті він став нічиїм, забутим та непотрібним ані владі, ані державі, за яку і поклав свою невгамовну голову.
Був лютий, і Москву засипав білий сніг. Вже другу годину поспіль Ірина нервувала в автомобільному корку, повертаючись додому. Вона стала учасником відомого на всю Росію ток-шоу, основна мета якого полягала у досить банальній справі – довести самим собі, що Кремль робить усе правильно. Чому? Бо з президентом правда й Бог. Так казали старші, а щури навипередки бігли втілювати ті слова у життя.
Вона вже давно не відчувала огиди, яка трясла її у перші роки життя в Росії. Тоді ще залишалось щось людське в її свідомості, але воно зникло, бо не могло існувати в суспільстві ненависті та масового рабства. Людяність може жити тільки серед своїх. У Росії ж та людяність була чужинцем, незрозумілою субстанцією, яку було легше вбити, аніж визнати її право на існування.