– Такі ми люди, – сказала собі Ірина, помовчала хвильку, а потім спиталася в самої себе: – Чи вже давно не люди?
Психоз, що охопив Росію, був закономірним результатом правління того президента та історичної спадщини тієї країни. Безграмотні, ниці та злиденні, ті люди могли бачити власну велич тільки у постійних війнах. Росіянам завше потрібно було з кимось воювати, щось завойовувати, у когось відбирати, аби самоствердитися. Вони жили у своєму світі, що наповнював страхом та брехнею 1/6 планети Земля, і з цим фактом ніхто й нічого вже не міг зробити.
– Ти думаєш, що ми почали би війну з Україною, якби Вашингтон дотримувався статусу кво? Американці нахабно почали лізти у сфери наших інтересів. Першого разу ми їм це пробачили. Цього ж разу ми просто не мали на це жодного права, – сказав якось їй один з радників кремлівської адміністрації, і вона з ним тоді погодилася.
Проживши в Росії декілька років, Ясинська дійшла висновку, що в українській трагедії винні ані Америка, ні Росія, а виключно сама Україна. Понад два десятиліття до влади приходили злодії, що дивилися на її батьківщину як на територію, де можна вкрасти гроші. Держава була само по собі, влада і люди теж жили самі по собі. Коли ж ці троє перетиналися, непорозуміння переростало в конфлікт. І вже два рази за часи незалежності той конфлікт виливався хвилею обурення на Майдані, але до влади приходили знову не ті, яких потребували держава та її народ.
Україна так і не змогла народити державників. Вона давала життя корупціонерам, пристосуванцям, зрадникам, брехунам та боягузам. В той же час народжувалися патріоти, відчайдухи, сміливці і просто чесні люди, але чомусь завжди перші перемагали у тій злій боротьбі, що звалася політикою.
Ірина не жаліла ані перших, ані других. Москва дала їй розуміння, що у цьому світі потрібно думати виключно про себе. Про інших нехай думають Господь Бог і президент. Жоден з тих, кому вона допомагала, ніколи не сказав «дякую», а тільки дивився заздрісним поглядом і слав про себе прокльони на її адресу. То чи винна вона, що стала тією, ким стала? Ні. Вона так не думала.
Задзвонив телефон, і Ясинська подивилася на екран. Телефонувала Марго, і серце Ірини заходилося битися швидше. Вона чекала на того дзвінка, бо саме він мав відкрити їй секретну браму непідступного Кремля.
– Привіт, подруго! Як життя твоє нелегке? – почула Ясинська голос Марго.
– Вашими рубльовськими молитвами, – пожартувала Ірина.
– Ну і слава Богу, – сказала Марго. – Я чого, власне, телефоную. Ми з чоловіком влаштовуємо невеличку вечірку. Будуть тільки свої. І ми запрошуємо тебе. Компанія збереться цікава. Я подумала, що тобі можуть стати в пригоді такі знайомства.
«Не погоджуйся одразу. Зволікай. Вагайся. Удавай, що тобі незручно. Зроби так, аби просила вона, а не ти», – казав їй Забіяка, коли вони гуляли одним із парків на околицях Москви.
Вона так і робила.
Театральна пауза, збентеження, розгубленість, подихи в телефон.
– Ну ж бо, люба! Я можу образитися, – казала Марго, яка після одруження почала забувати, як звучить слово «ні».
– Чи буде це зручно? Прийдуть ваші друзі…і я серед них…не знаю, Рито. Це все якось неправильно. Можливо, нам ліпше зустрічатися вдвох?
– Не зрозуміла? Я хазяйка того будинку, і мені вирішувати, кого запрошувати, а кого лишати без запрошення. Тим паче, більшість із них і так тебе знає. Заочне знайомство відбулося давно. Ти ж у нас зірка телеекрану та інтернету.
– Все одно, Рито…
– Не все одно! Що це я тебе вмовляю, наче тобі три роки? Нічого не хочу чути! Записуй адресу.
Ясинська зітхнула, а потім запитала:
– Коли вона планується, та ваша вечірка?
– За два дні, – переможним голосом відповіла Марго.
– Один біс, Рито, я там буду чужа, – сказала Ясинська.
– Не може бути чужою та, для кого колись зацвів терен…
Якби в ту мить Ірина могла бачити обличчя подруги, вона би помітила, як на ньому почали з’являтися білі плями. Очі, ті гарні зелені очі Маргарити Денисової, ставали пустими. А її голос підступно затремтів, коли вона сказала свою останню фразу та закінчила розмову.
Сніг рясно сипав на лобове скло, і двірники не встигали його змітати. Ірина заходилася клацати радіостанціями, роблячи це з упертою завзятістю. Вона й сама не розуміла, яку хвилю чи то пісню шукає. Думки її були далекі і від московських радіостанцій, і від автомобільного корку, і від того снігу, що білими цятками сипав на землю, що летіли зимнім повітрям до України, до її Києва, на ту Лук’янівку, де за дві зупинки до інституту була її квартира. В очах стояло літо, крізь морозний вітер московського холоду її тіло пробирала липнева спека п’ятнадцятирічної давнини, коли, обливаючись потом, Ірина знімала мотузку з шиї Марго, на якій та зажадала висіти.