Глорія та Сара Абрамз увійшли до історії північноамериканського джазу як одні з найбільш відомих та оригінальних виконавиць спірічуелз. Великою мірою саме завдяки їм спірічуелзи з суто конфесійного церковного вжитку потрапили на велику сцену. Родина Шапіро відразу ж зацікавилась можливістю тісної співпраці з сестрами, маючи на меті використати популярність співачок у партійних інтересах.
Після довгих умовлянь, погроз та підкупів старшому із родини, Леву Шапіро, вдалося схилити сестер до співпраці. План був простий: організувати гастролі хору сестер Абрамз на Півдні Російської імперії, у промисловому районі Донбасу, з метою розповсюдження серед робітників анархістської літератури та передачі місцевим анархістським осередкам великої грошової суми, призначеної на розвиток революційної діяльності. Спочатку сестри рішуче відкинули саму можливість співпраці з емігрантськими анархістськими колами.
Проте Леву Шапіро вдалося спокусити молодшу із сестер, Сару, і, опинившись під загрозою церковного відлучення, Глорія та Сара погодились на участь у цій сумнівній операції та зобов 'язались узгодити всі конфесійні нюанси з керівництвом церкви.
Церковна адміністрація чиказьких методистів радо сприйняла ініціативу сестер щодо розповсюдження методистських ідей серед промислового пролетаріату Донбасу та німецьких колоністів Півдня Росії. Тож заручившись необхідною їм підтримкою, сестри почали збиратись.
— І ще, знаєш, — раптом перебила мене Ольга, котра до цього уважно слухала, — що я забула тобі сказати? Що мене завжди дивувало в них усіх, в старших? Вони завжди тримались разом. Навіть дивно. Я пам'ятаю ще з вісімдесятих, ми були молодшими, і вся ця компанія — Шура, Ернст, вони нас до себе не підпускали, не хотіли мати через нас проблеми. Я пам'ятаю, одного разу Ернста взяли за торгівлю джинсами.
— Джинсами?
— Ага. Він брав фірмові джинси, розрізав їх навпіл, запаковував і продавав кожну частину окремо. До речі, — додала Ольга, — з точки зору бухобліку — гарний бізнес.
— І що?
— Ну, вони його потім викупили. Не кинули. Мені здається, в них і проблеми постійно через це, що вони не кидають один одного. Тримаються разом, відбиваються.
Скількох із них уже немає, більшість навіть до сорока не дожили. Думаю, якби кожен із них був сам за себе, їм було б значно простіше.
— Думаю, не тільки їм.
— Угу, — погодилась Ольга. — Ну читай, читай.
У березні 1914-го пароплавом Російсько-Малоазійського пароплавного товариства «Месопотамія» сестри вирушили з Північно-Американських сполучених штатів. Компанію сестрам у їхній духовній місії склали їхня давня подружка, ірландка за походженням Варвара Керрол, та мексиканська співачка, активістка методистської церкви Марія де лос Мерседес, котра зголосилась плисти з сестрами, тікаючи від переслідувань церковної адміністрації, що звинувачувала Марію в привласненні коштів, переданих на церкву парафіянами. Пароплав, на якому квартет рушив через океан, використовувався фірмою переважно для перевезення через Атлантику російських емігрантів, котрі місяцями жили в портах Криму та Приазов 'я в очікуванні свого рейсу. Назад, до Євразії, пароплави товариства повертались напівпорожні, що спричиняло зростання недекларованих перевезень та тісний зв'язок команд більшості суден із криміналом.
«Месопотамію», команду якої складали переважно греки та цигани, ще в Нью-Йорку частково навантажили м 'ясними консервами, мануфактурою та мішками з письмовою кореспонденцією. Окремим вантажем провозили партію фонографів, що користувались на той час у Східній Європі неабияким попитом.