— Колюня! — голос Ніколаіча задрижав від хвилювання й гніву.
— Ну? — глянув на нього через плече той, що в тільнику.
— Поїхали, — коротко наказав Ніколаіч.
— Пішов на хуй, — так само коротко відповів йому Колюня й знову обернувся до наших.
Паша з Борманом перезирнулись і далі заговорили з трактористами, роблячи вигляд, що все гаразд.
— Колюня, блядь! — Ніколаіч не стримувався. — Я кому сказав? Поїхали!
В голосі його з'явилося щось таке, що примусило-таки трактористів перервати приємну бесіду, попрощатись із усіма нашими й попхатись до трактора. Ніколаіч чекав, доки вони ліниво підходили до свого сталевого друга, доки били кирзачами по тугих колесах, доки повагом залазили до кабіни. Боковим зором він спостерігав за нами, відслідковуючи всі наші рухи. Жили на його тонкій шийці нап'ялись, обличчя було бліде й напружене, він стояв у своєму камуфляжі — лютий і заведений, готовий зірвати свою лють на першому, хто трапить йому під руку.
Колюня намагався запустити свій МТЗ. Той чмихав та плювався, здригаючись і кожного разу знесилено завмираючи. Колюня вихилився з кабіни.
— Не заводиться! — крикнув він Ніколаічу з погано прихованим роздратуванням.
— Так зроби що-небудь! — порадив йому Ніколаіч, спиною відчуваючи глузливі погляди.
— Да що я зроблю? — обурювався Колюня, не вилазячи з кабіни.
— Роби що-небудь! — закричав йому Ніколаіч. — Відремонтуй його!
— Чим? Хуєм? — розв'язно запитав Колюня.
Наші засміялись. Паша аж завалився на Бормана, Ернст, той узагалі перехилився навпіл, мов від удару в живіт, Аркадій із Прохором теж радісно сприйняли продовження забави, весело заіржавши.
Навіть Травмований не стримався й коротко засміявся.
— Ладно, — крикнув він трактористам. — Давай подивлюсь, що там у вас.
— Не треба! — раптом різко повернувся до нього Ніколаіч, застережливо викинувши вперед руку. — Не підходь!
— Ти що — йобнувся? — Шура здивовано пригальмував, але знову рушив уперед.
— Я сказав — не підходь! — повторив Ніколаіч пересушеним голосом.
— Да я просто подивлюсь, що там у них, — далі не зважав на нього Шура, повільно підходячи до МТЗ.
— Я сказав — не підходь! — істерично закричав Ніколаіч і пітними руками витягнув із кишені Макарова з незрозумілими насічками на руків'ї.
Ми всі завмерли. Пістолет виглядав у його руках якось іграшково. Думаю, дехто з наших і не зрозумів спочатку, що це справжній Макаров. Борман навіть зневажливо пхикнув, проте, перезирнувшись із Пашею, швидко все зрозумів. Час від часу зривався вітер, приносячи з собою гіркі осінні запахи.
— Ей, ти що? — тихо, проте переконливо промовив Травмований. — Прибери пушку. Я ж допомогти хочу.
— Не підходь, — повторив Ніколаіч, невміло спрямовуючи пістолет у бік Шури.
— Ти що? — загрозливо повторив Травмований.
— Ей, ти, мудило! — раптом закричав Паша. — Прибери пушку, тобі сказали.
Думаю, він зреагував на мудила. Надто сильно стискали цю пружину десь у нього всередині, надто довго він стримувався, тож врешті механізм спрацював, пружина різко вилетіла, зриваючи запобіжники, і щойно Травмований зробив ще один, ледь помітний крок, як пролунав постріл. Шура схопився за бік. Хтось із наших відразу ж кинувся до Ніколаіча, вибиваючи йому з рук Макарова і валячи його лисиною на теплий асфальт. Інші кинулись піднімати Шуру. Він важко осідав у їхніх руках. Його теж поклали на асфальт поруч із Ніколаічем. І Паша розстебнув йому вітрівку, добираючись до рани, і хтось побіг за аптечкою, а хтось кинувся викликати швидку, і трактористи пострибали вниз і нависли над усіма, теж намагаючись чимось допомогти, і Ернст нервово щось кричав мені, щось пояснював, показуючи кудись у місто, і я навіть автоматично щось йому відповідав, погоджуючись із ним, хоча насправді стояв, дивився на темну кров, що витікала з-під Травмованого, і повторював про себе одне й те ж: невже він помер? Невже він справді помер?
Колись, багато років тому, що це було? Це був, знову ж таки, серпень. Пізній серпень із гарячими вечорами, що повільно остигали, як фури на стоянках. Це був чи не останній для нас навчальний рік, у нас уже з'явились погані знайомства та шкідливі звички, ми вже були цілком дорослі, але так само проводили довгі вечори на ріці, зовсім по-дитячому. Тоді особливих розваг у місті й не було, зрештою, як і тепер. Не пам'ятаю вже, чому ми попхались тоді до мосту. Зазвичай ми валялись на пляжах, де ріка була повільною та мілкою. Але того серпневого вечора все було особливим — і вода була особливо темною та глибокою, і ми були по-особливому безтурботні, і сонце відкочувалось від нас особливо швидко. Ми поспішали до мосту, доки ще зовсім не стемніло. Міст був дерев'яний і хисткий, ми вибирались на його поручні й стрімко пірнали в темно-жовту від піску воду. І так до безкінечності.