Йогурт вислизнув йому з рук і впав на підлогу, розливаючись солодкою полуничною плямою. Чувак зашпортався, щось там собі поправляючи й приводячи в норму, різко, можливо, аж надміру різко, якось демонстративно відкинув убік волохату ковдру і зіскочив на ноги. Мав на собі спортивні штани, причому я завважив, що фірмові, й білу майку і схожий був на пасажира купейного вагона, який щойно скинув ділового костюма й залишився в домашніх трениках на босу ногу. Збоку на голові в нього справді була лисина, як і переповідала Ольга, але дорослішим вона його не робила. У лівому вусі мав гарнітуру, подібну на важкий слуховий апарат. Повернувшись до комп'ютера, ударив по клавішах, намагаючись вимкнути порнуху.
Знову обернувся до мене, дивлячись нахабно, проте не зовсім упевнено. Зображення на ноуті зависло, і золотава жіноча голова, відчайдушно до чогось присмоктавшись, тьмяно здригалась у нього за спиною, хоча він цього і не бачив.
— Германе? — запитав дещо розв'язно. — Діма, — простягнув руку вітаючись. — Сідай, — показав рукою на стілець коло дверей.
Я скинув на підлогу перемащений чимось липким космополітен і сів. Діма кинувся було, аби підняти журнал, проте в останню мить стримався. Стояв і показово розглядав мене з голови до ніг, поступово приходячи до тями і вирішуючи, як саме слід зі мною поводитись. Білявка за його спиною і далі всмоктувала в себе щось потойбічне, виглядаючи на тлі його треників контрастно й барвисто.
Я ще не встиг нічого сказати, як вода в душі стихла, і за якусь мить до кімнати ввалився його напарник — пухкий і довговолосий, у синій піжамі й пухнастих, якихось жіночих капцях. На ходу витирав голову смугастим рушником.
Мене спочатку взагалі не завважив, утім, відчувши напругу в погляді сусіда, скосив очі в мій бік і швидко застебнувся на всі три ґудзики.
— Це Герман, — з нещирою втіхою в голосі повідомив йому Діма.
— Владік, — промовив довговолосий холодно, дивлячись на мене важким поглядом.
Він хитнувся в мій бік і завис, мабуть, вирішуючи, потиснути мені руку чи ні. Вирішив, що не треба. Я теж не поспішав із ним вітатись.
— Прикинь, — далі говорив Діма, безцеремонно мене розглядаючи. — А ми тебе шукали. Добре, що прийшов.
Правда, Владік?
— Правда, — незадоволено промовив Владік.
Я розумів, до чого вони вели. Владік виглядав попростіше, і Діма відвів йому роль усім незадоволеного.
Він мусив висіти наді мною, вантажачи й лякаючи. Владік і справді висів. Причому в прямому сенсі — став просто наді мною, так що я навіть відчув запах його крему після гоління. Діма ж був, мабуть, більш хитровиїбаний і намагався справити враження свого хлопця — відкритого, простого і в міру нахабного. Очевидно, душу я мав відкрити саме йому, а Владік, мабуть, тут був просто так, для меблів.
— Ми навіть на роботу до тебе їздили, — говорив Діма. — Брату твоєму дзвонили. Правда, Владік?
— П'ятий день тут їбемось, — грізно докинув Владік.
При цьому я подивився на монітор, де тьмяно спалахувала білявка, не випускаючи з зубів свою здобич. Владік перехопив мій погляд і раптом теж побачив білявку. І Діма, помітивши, що ми обоє пильно розглядаємо щось за його спиною, різко обернувся і все побачив. Владік кинувся повз нього й швидким рухом прикрив монітор. Хотів було повернутись на своє місце, проте я швидко переставив стілець, і тепер вони стояли переді мною як школярі. Вони це відразу зауважили. Видно було, що їм це не подобається, тому вони синхронно сіли на ліжко до Діми, обережно переступаючи через розлитий йогурт. Але сиділи вони теж як школярі, не знаючи, куди подіти свої шкідливі руки.
Одним словом, усі ми почували себе не найкращим чином.
Але потрібно було далі знайомитись.
— Да, — знову заговорив Діма, — ти хоч би телефон собі завів.
— Для чого? — не зрозумів я.
— Ну, щоб знайти тебе можна було, — пояснив Діма.
Владік холодно блимав у мій бік.
— А що ви хочете?
— У нас до тебе справа, — перебив Діму Владік. — Ти Бориса Колісниченка знаєш?
— Боліка?
— Бориса, — холодно поправив мене Владік. — Колісниченка.
— Ну, знаю, — так само холодно відповів я.
— У вас там якісь проблеми були? — весело запитав Діма. — З грошима?
— З чого ти взяв?
— Да вони самі нам розповіли, — засміявся Діма.
— Да? — перепитав я. — І що ж вони вам розповіли?
— Сказали, що кинули тебе на бабки, — знову засміявся Діма.