— Як лоха, — додав Владік.
— Що, так і сказали — як лоха? — не повірив я.
— Ну, «як лоха» не казали, — відступив Діма, — але в принципі щось таке.
— Ну, але ж не казали «як лоха», правильно? — наполягав я.
— Ну, не казали, — змушений був визнати Діма.
— Ось бачите, — сказав я заспокоєно.
— Коротше, — знову грубо вступив Владік. — Яка різниця. Наших клієнтів вони теж кинули на бабки. Вони всіх кидають.
— Да, — підхопив Діма, — Їм уже давно пора обламати роги. Тільки впіймати на гарячому не виходить — хитрі, суки.
— Ну, а я при чому? — не зрозумів я.
— Значить, так, Германе, — довірливо заговорив Діма, — по ходу, якщо ти нам допоможеш — ми їх накриємо.
— Ти послухай, — загрозливо докинув Владік.
— По ходу, якщо ти даси свідчення — їм пиздець. Вони ж тебе кинули, привильно?
— Правильно, — погодився за мене Владік.
— І наших клієнтів вони теж кинули! — закричав весело Діма. — Коротше, Германе, нам треба бути заодно. Разом ми їх накриємо.
— Ти зрозумів? — строго перепитав мене Владік.
— Та ясно, — відповів за мене Діма. — Ти не переживай, ми все беремо на себе. Просто засвідчиш у суді, отримаєш назад своє бабло, і розбіжимось, ясно? Далі вже ми самі.
Я якусь мить помовчав, розглядаючи песиків у Владіка на капцях.
— Ви що, — вирішив уточнити, — хочете, щоби я дав свідчення проти Боліка?
— Так, — холодно підтвердив Владік. — Проти Бориса.
— А з яких хуїв ви вирішили, що я це зроблю?
— Ну, вони ж тебе кинули? — здивувався Діма. — На бабки, — додав він на всяк випадок.
— І що, по-твоєму, це причина, щоби здавати друзів?
— Яких друзів, Германе? — гарячково запротестував Діма. — Вони ж тебе кинули.
— Як лоха, — встиг додати Владік.
— Закрий рот, — сказав я Владіку. — Ти чуєш? Закрий рот.
Владік якось зам'явся.
— Та ладно, — спробував заступитись за нього Діма. — Все нормально.
— Нє, — далі говорив я Владіку, — ти мене зрозумів?
Рот закрий.
Владік втягнув голову в плечі, від чого плечима його розсипалось мокре волосся. Рот він закрив і загалом мовчав.
Але я вирішив таки з цим закінчити.
— Нє, ти мене зрозумів? — допитувався я Владіка. — Ти зрозумів мене?
— Він зрозумів, — несміливо відповів Діма. — Германе, він зрозумів.
— Ось і добре, — заспокоївся я. — Значить, так: можете переночувати тут, але завтра щоб звалили звідси першим автобусом. Побачу вас ще раз — пиздець вам, реб'ята.
— Германе, — спробував заперечити Діма. — Да ти що?
Ми ж за тебе. Ми ж їх наказати хочемо. Вони ж кинули тебе, Германе.
— Тобі скільки років? — спитав я в нього.
— Двадцять чотири, — відповів Діма.
— А мені двадцять три, — для чогось додав Владік.
— А ти рот закрий, — перебив я його. — Чувак, тобі лише двадцять чотири, а в тобі вже стільки гівна. Розумієш?
Ти думаєш, я через бабки почну зливати своїх друзів? Ти думаєш, що я здам їх через гроші? Де вас тільки таких беруть, реб'ята? На кого ви вчились?
— На юристів, — ледь чутно відповів Діма. Виглядав він розгублено. Схоже, вони дещо інакше уявляли собі нашу зустріч.
— Блядь, звідки в нас стільки юристів? — здивувався я. — Коротше, я вам усе сказав — щоб завтра вас тут не було. А я зі своїми друзями якось сам розберусь, без юристів.
Я встав і рушив до дверей. Уже коли виходив, Діма раптом зірвався з ліжка.
— Германе, — крикнув він відчайдушно. — Але в нас уже є всі документи! Ми вже все зібрали! Ти нам маєш допомогти, це ж у твоїх інтересах! Ну, як же ти не розумієш!
Ось, подивись!
Він схопив ноутбук, різко розкрив і простягнув до мене, намагаючись щось показати. Комп'ютер прокинувся, глухо запрацювавши, і знайома мені білявка, з'явившись на екрані, з новими силами взялася досмоктувати недосмоктане.
— Сам дивись, дрочило, — порадив я і зачинив за собою двері.
І ще я йому сказав таке:
— Ти все правильно говориш. Я майже в усьому з тобою погоджуюсь. Але ось ти кажеш: слабкі й беззахисні. А я думаю — якого хуя, отче? Якого хуя вони слабкі? І чому ти вважаєш їх беззахисними? Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводять себе, мов на вокзалі, ти розумієш?
Так, наче потяг уже подали і вони тут із усіма прощаються. І вже нікому нічого не винні, і можна все розхуячити і спалити, тому що потяг — ось він, стоїть, чекає. Ось так вони поводяться. І я не розумію — чому? Вони ж, суки, тут живуть. У цих містах. Вони тут виростали. Ходили до школи, пропускали уроки, грали у футбол. Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою? Вся ця підарня, яка пре звідусюди, яка зараз по-справжньому стає на ноги. Уся ця банківська наволоч, мінти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, аналітики, власники, блядь, капіталісти — що вони поводять себе так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть. Вони залишаться тут, ми з ними закуповуємось у тих самих магазинах. Які вони беззахисні, отче? Які слабкі? В них сталеві щелепи, чувак, вони загризуть тебе, коли їм це буде потрібно. Де ж їхня беззахисність?