— Що там? — запитала Ольга.
— Нічого, — відповів я їй. — Зовсім нічого.
Вона ще деякий час лежала в темряві з відкритими очима, торкалась моєї руки, легко зітхала і наспівувала щось упівголоса. За якийсь час заснула, дихаючи рівно й відсторонено.
Сєва мене не дочекався. Коли я вийшов надвір, його вже не було. Потрібно було якось добиратись додому.
Я пройшов вулицею, пірнув під темні яблуневі гілки, звернув коротким шляхом і незабаром знову опинився коло лікарняної стіни. Втретє за сьогодні.
Повітря зовсім остигло, небом протяглись хмари.
В місті було тихо й порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки. Я йшов, згадуючи, що стоїть за будівлями, які мені траплялись. Минув лікарню, в якій колись лежав брат із апендицитом. Згадав, як ми, молодші, бігали до нього, перелазячи через цегляну стіну.
Минув білий квартал зони, куди ми з братом приходили, аби переговорити з охороною — у брата були якісь справи, а я просто крутився коло нього. Минув монастир, в якому раніше стояла військова частина і де раніше служив наш старий. За монастирем була моя школа — плац із турніками, розлініяний асфальт, нички з сигаретами, діри в огорожі, через які можна було пролізти. Далі темнів готель. Я згадав, як ми приводили сюди жінок, уже зовсім дорослими, вже маючи кишенькові гроші й невеликий вуличний авторитет, маючи якісь уявлення про любов. Напроти темніла телефонна станція, де свого часу відкрили відеосалон і куди ми вже не ходили, оскільки показували там здебільшого якісь фільми про карате, які нас, дорослих, уже мало цікавили.
Далі була поліклініка, де ми колись купували спирт, за нею — цілодобовий на розі, в якому раніше наливали всім спраглим, незалежно від стану, віку та віросповідання. Потім праворуч на мить з'являлась пожежна вишка, під якою ми колись улаштували дивовижний мордобій. За нею був райвідділ, куди нас усіх потім і забрали. Далі починались тихі двори, зарослі травою і заліплені павутиною, темні провулки з ретельно поламаним асфальтом, потім траса тяглась за місто, і виходячи нею, я ніби вкотре назавжди залишав ці вулички та будинки, покидав це місто, лишаючи в ньому друзів, родичів та коханих. Дивовижне поєднання втрати й тривоги охоплювало на мить, але швидко відступало, й солодке відчуття ритму вказувало на те, що траса лише починається, і їхати нею можна безкінечно довго в будь-якому напрямку. За останніми будинками починались порожні поля, далі темряву перетинала дамба. За дамбою гостро зблискувала в світлі місяця поверхня ріки.
За рікою темніли пагорби, а вже на пагорбах лежало нічне повітря, ніби сукно, з якого мали шити чохли для меблів.
За той час, що мене не було, тут нічого не змінилося. Скло, залізо й випалена трава на узбіччі. Вогні будинків далеко за дамбою. Тиша, що стояла довкола. Голоси й шепоти, що розчинялись у ній. Сторожкі тварини. Заснулі риби.
Високе небо. Чорна земля.
Привіт, Германе.
Вибач, що так довго не писала. По-перше, й новин маю не надто багато, по-друге, сумнівалась, чи тобі справді будуть цікаві мої новини. Але ось пишу, аби розповісти тобі одну давню історію. Не пам'ятаю чому, але не розповіла її ще тоді. Історія ця про Пахмутову, і оскільки ти був знайомий із небіжчицею, сподіваюсь, для тебе цей випадок буде цікавий та пізнавальний. Пахмутову на вежу приніс мій старий, коли мені було три роки. Далі ми виростали разом. Я до пса швидко звикла. Життя у нас на вежі доволі одноманітне, особливих розваг немає, тож я проводила з Пахмутовою весь вільний час. Ми разом спали, разом їли, разом гуляли. Влітку, повертаючись до міста, ми завжди зупинялись на ріці й довго плавали, запливаючи під міст і слухаючи, як над нами гуркочуть тяжкі вантажівки.
Того дня було якось надзвичайно тихо й сонячно. Літо добігало своєї середини, дні були теплі й безкінечні. Ми прийшли на ріку вже пополудні. Перед тим Пахмутова півдня ганяла пагорбами довкола вежі, змучилась і тепер неохоче тяглась за мною до міста, важко дихаючи.
Я зайшла у воду перша. Трималась ближче до берега, не маючи особливої охоти гребти проти течії. Пахмутова, натомість, кинулася вперед, запливаючи щоразу далі й тішачись свіжій холодній воді. Течія зносила її вниз, проте я не надто хвилювалась, оскільки сам знаєш, що наші пси плавають набагато краще за нас. Але тут було інакше — вода відносила Пахмутову все далі, до мосту, і там закрутила нею, мов гілкою. Загалом ріка в тому місці спокійна й тиха, проте під мостом, там, де поглиблювали русло, трапляються водоверті. В одну з них Пахмутова й потрапила. Я злякалась і відразу кинулась до неї. І чим ближче підпливала, тим чіткіше розуміла, що навряд чи мені стане сил витягти пса на берег. Течія підхопила мене й понесла на глибоке, туди, де ще видно було Пахмутову.