Я швидко дісталась до неї й перелякано учепилась їй за шию. Вона сприйняла це, мабуть, як гру, і теж кинулась на мене, обхоплюючи своїми лапами. Я почала захлинатись.
Ще якийсь час намагалась кричати, відігнати пса від себе, била руками по воді. Проте це нічого не давало, я зовсім вибилась із сил і почала втрачати свідомість від страху та образи. Як це так, думала я, я ж хотіла всього-навсього врятувати свою вівчарку. А ось виходить, що і її не врятувала, і сама зараз потону.
І вже коли справді пішла на дно, й вода зімкнулась наді мною синьо-зеленим світлом, Пахмутова зрозуміла, що я з нею не бавлюсь, і пірнула за мною слідом. Добре, що мені стало розуму ухопитись за неї і вже не відпускати.
Нас віднесло течією далеко вниз. Трапивши на мілке, ми вивалились на берег і довго-довго віддихувались, хапаючи дрижаки. Пахмутова, утім, швидко заспокоїлась і побігла винюхувати щось уздовж берега. А я сиділа на мокрому піску й думала: як дивно все виходить — спочатку я намагалась урятувати її, потім вона урятувала мене, і тепер нас із нею поєднує щось важливе й серйозне, щось таке, про що ми ніколи нікому не будемо розповідати: я — тому що просто побоюсь, а Пахмутова — тому що вона, Германе, вівчарка.
Я думаю, що так воно все приблизно й відбувається.
Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.
Поміж тим, осінь стає все відчутнішою, сонце вже не встигає прогрівати дерева та водойми, вечорами стає посправжньому холодно. Я майже не виходжу з дому, сиджу на кухні й спостерігаю, як швидко й непомітно щовечора сутеніє. Лишається чекати, коли все знову стане на свої місця, коли нагріється повітря й вода у ріці знову наповниться світлом, а прибережні пагорби будуть сліпити очі, відбиваючи ранкове проміння.
Ну, з тим тебе і цілую.
— Я вам що розповісти хотів, — сказав він, уважно їх усіх розглядаючи. — Ось ви займаєтесь тут сільським господарством. У зв'язку з цим мені згадалась історія про пророка Даниїла. Ви взагалі хрещені?
— Ну, хрещені, — невпевненими голосами відповіли вони.
— Це добре, — зрадів пресвітер. — Тоді ви мене зрозумієте. Річ у тім, що ми часто не знаємо міри своїх можливостей, боїмося заступити за межі, котрі самі для себе окреслюємо. А міру можливостей наших визначає суто Господь, тож легковажачи своїми знаннями і своїми вміннями, ми легковажимо дарами Господніми. Я зрозуміло висловлююсь? — запитав він фермерів.
— Так-так, — запевнили ті.
— Добре, — знову зрадів пресвітер. — Що було з Даниїлом? Сталось так, що в силу певних причин, суспільного, так би мовити, характеру, він опинився в ямі з левами.
Справжніми левами, живими. Смерть його в лапах тварин була лише питанням часу. Жодного шансу на порятунок у нього не лишалось. І тоді Даниїл став на коліна й звернувся з молитвою до Господа. «Господи, — сказав Даниїл, — ці леви, що рикають на мене в злобі та зневірі, хіба з власної волі наділені вони такою люттю та кровожерністю? Хіба не Ти вклав у їхні серця цю тугу й злобу?
Хіба не на Твій поклик прокидаються вони зранку й засинають увечері? Тож кого, як не Тебе, просити мені про порятунок, до кого, як не до Тебе, звертатись зі словами вдячності та відповідальності?» І доки він молився, тварини тулились до нього, гріючи своїми тілами, і серця їхні пружно бились, дослухаючись до тихих слів. І він гладив їхні золоті гриви, вибираючи з них сухе листя й стебла трави, а коли засинав, леви сторожко охороняли його глибокий і спокійний сон. Що я хочу сказати, — знову звернувся священик до фермерів. — Випало так, що ви живете тут усі разом — і хрещені, і нехрещені, і штунди, і якась босота, яка й читати не вміє як слід. Я тут різних бачив. Ви тут народились і тут виросли, тут ваші родини і ваш бізнес. Все правильно, все справедливо. Але ви воюєте між собою, не розуміючи головного — ворогів поміж вас насправді немає. Вас стравлюють, примушують іти один на одного, послаблюючи вас і роблячи вас беззахисними.