— А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок.
Приїдеш?
— Приїду, — погодився я.
— Знайдеш?
— Знайду.
— Ось і добре.
Він рішуче повернувся й рушив до уаза. Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.
— У понеділок! — крикнув на прощання.
Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.
— Хто це? — запитав.
— Ернст Тельман, — відповів із задоволенням Коча, — кращий друг німецьких піонерів.
— Що за ім'я?
— Нормальне ім'я, — засміявся Коча. — Механік з аеродрому.
— Мабуть, я його знаю.
— Тут усі всіх знають, — ніби повторив за кимось Коча.
— Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів, Років двадцять тому, — почав пригадувати я.
— Ось бачиш, — погодився Коча.
— А чому Ернст?
— Він перекопав тут півдолини. Шукає німецькі танки.
— Танки?
— Угу.
— Для чого йому танки?
— Не знаю, — признався Коча. — Для самоствердження. Він говорить, що десь тут у наших місцях лишилось кілька танків. Ну і шукає тепер. У нього вдома цілий фашистський арсенал — автомати, снаряди, ордени. Але при цьому він не фашист, — попередив Коча. — Через це і Ернст Тельман.
— Ясно, — зрозумів я.
— Німецький танк, — додав, підійшовши, Травмований, — великих грошей коштує. Тільки хуй він що відкопає.
— Чому? — не зрозумів я.
— Гєра, — роздратовано сказав Травмований, — це ж не мішок картоплі, це 60 тонн заліза. Чим він його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.
Травмований незадоволено розвернувся і зник у гаражі. Я побрів за ним. 60 тонн, думав, справді не мішок картоплі.
Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов'язку. Востаннє щось подібне я відчував у третьому класі місцевої школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах і ми старанно шукали важкі опалі фрукти в холодній вересневій траві. У суботу машин було більше, ніж зазвичай. Вони рухались на північ, у бік Харкова. Коча радісно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всіх запасів пального, оскільки бензовоз мав приїхати лише наступного тижня.
Вдень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкі рукавиці, попередив Кочу, що відійду на годину, і рушив уздовж пагорба, подалі від траси.
Навіть не знаю, куди саме я збирався йти, скоріш за все, просто потрібно було від усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись із пагорба в балку і вибравшись нагору, я вийшов на безкінечні кукурудзяні поля, котрі тяглися до обрію, та й за обрієм, схоже, вони так само тяглися. Жодної дороги туг не було, тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо — посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю.
Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.
— Що ти тут робиш? — запитав я замість привітання.
— А ти? — вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.
— Тебе шукав.
— Ага, розповідай, — вона дивилась холодно й недовірливо.
— Привіт, — простягнув їй руку.
Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, аніж дружньо.
— Так що ти тут робиш?
— Пахмутову шукаю.
— Кого? — не зрозумів я.
— Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.
— Повернеться. Собаки — вони мудрі.
— Та вона стара зовсім, — занепокоєно сказала Катя. — У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.
— Так прив'яжи її. Щоби вона не тікала.
— Давай я тебе прив'яжу, — розізлилась Катя. — Щоби ти не тікав.
Ну все, все, — примирливо сказав я.
Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.