Відпочатку місцеві ставились до газовиків насторожено, коли вони приїжджали до міста на тягачах, аби купити хліба чи подивитись кіно, їм влаштовували пастки і засідки, старанно били й викидали з танцмайданчиків. Слід віддати їм належне, газовики швидко призвичаїлись до нових побутових умов і до міста приїздили лише гуртом, самі час від часу влаштовуючи мордобої з місцевим населенням. Кілька разів наші рекетири збиралися спалити їхні вагончики разом із газовими вежами, але міліція радила їх не чіпати, оскільки підпорядковувались газовики безпосередньо міністерству, то й керували ними напряму з Києва.
Крім того, вони відразу створили футбольну команду.
Між вишками, серед розпечених сонцем полів, улаштували майданчик і виносили всіх, хто до них приїздив. Грали вони грубо й азартно, сперечатися з ними ніхто не наважувався. Ніхто, крім нас. Ми грали з ними на рівних, і якщо програвали в них на полі, то обов'язково брали реванш у себе вдома. Це виходило поза межі спорту, мова йшла про речі більш принципові. Газовики приїздили до міста на обліплених мулом тягачах, наче батальйон карателів, з метою витоптати все, що трапиться під ноги, і зустрівши на полі гідну відсіч, швидко забирались зі стадіону й розчинялись у блакитному мареві степів, наповнених привидами та природним газом. Іноді на полі вони починали бійку.
Тоді з Києва нашому районному начальству телефонували представники міністерства й влаштовували істерики. Поступово газовики дичавіли, на трасу виїжджали рідко, спершу їм возили час від часу кіно й книги з бібліотеки, які вони пускали на самокрутки, пізніше, коли власники змінилися, закидали вертольотом консерви та жовту пресу, аби хоча б якось підтримувати в них виробничий ентузіазм. Більшість із них звикли до самотності та ландшафтної одноманітності, повертатись їм за великим рахунком не було куди — куди можна повернутись із нірвани, самі подумайте. Як виглядав їхній побут останніми роками, я не мав жодного уявлення.
Дивно, усе ніби повторювалось, поверталось назад — назад в нікуди, назад у порожнечу.
Велике жовто-червоне сонце проповзло над нами, черкнувши дах, перевалилось за сусідній пагорб і повільно потяглось на захід, волочачи за собою проміння, ніби водорості у відкрите море. Було вже десь близько третьої, ми повільно повзли ґрунтовими дорогами, петляючи в зелених полях і намагаючись угледіти на обрії газові вишки.
Водій начебто знав дорогу, зрештою, всі добре знали ці місця, тому довгий час ніхто не звертав уваги на те, де ми є і куди намагаємось вибратися. Спочатку водій упевнено виганяв свою гарячу машину на черговий пагорб, заїздив між густої свіжої трави, оминав тернові кущі й вовчі ями, поступово ставало все спекотніше, пил забивався у вікна й осідав на стрижені голови пасажирів, водій злостився й нервував, женучи машину смарагдовими дорогами, блукав і губився серед усієї цієї безкінечності, що розгорталась перед нами, не віщуючи нічого доброго. Сонце сліпило очі, птахи сідали на дах ікаруса, коли той спинявся на черговому роздоріжжі, але вишок ніде не було. За якийсь час Травмований став поруч водія і почав спрямовувати його, нервово визираючи в бортове скло. Проте і це не допомагало — ми ніби рухались територією, позбавленою перспективи, вона просто тривала, не маючи жодних координат, лише трава й кукурудза, пил і газ, той газ, за яким так уперто полювали наші сьогоднішні супротивники.
Сидячи в ікарусі, посеред сонних друзів, посеред мертвої тиші, я відчував присутність цього газу десь на рівні води, в ґрунтах навколо, уявляв, як він заповнює там собою всі порожнини й прогалини, як він рухається підземними річищами, як виривається назовні опівночі і спалахує, опалюючи піднебесся, як спирт опалює горло. Газ не дає розростатись пустотам, він допомагає зберегти крихку рівновагу, що існує навколо нас, так думав я в тій спеці, він, мовби джерельна вода, шукає виходу назовні, пробиваючись крізь ґрунт через старі криниці та лисячі нори.