— Особливо тебе.
— Та ладно, — відмахнувся він. — І що сталось із нашими мріями? Хто відібрав у нас наші квитки на небеса?
Чому нас загнали на ці задвірки, я тебе питаю?! — Ернст нервово повів головою і замовк. Я теж мовчав, не знаючи, що відповісти. Зрештою, він знову заговорив. — Для мене це справа принципу. Я хочу відновити авіаційні перевезення в цьому місті, де всі виявились слабаками й засранцями і дозволили нагинати себе різним мудакам. Можна сказати, це справа всього мого життя.
— Добре, — я намагався якось його підтримати. — А танк навіщо?
— Германе, ти історик?
— Історик.
— Скажи, скільки рейх устиг випустити тигрів?
— Яку модель?
— Без різниці.
— Майже півтори тисячі.
— Точно, — зрадів Ернст. — Тисячу триста п'ятдесят п'ять, якщо бути точним. По-твоєму, це багато?
— Мало, — подумавши, відповів я.
— Дуже мало, — погодився Ернст. — А знаєш, скільки їх уціліло до наших днів?
— Штук сто, — сказав я навмання.
— Шість, Германе, всього шість штук. І скільки, потвоєму, сьогодні буде коштувати тигр?
— Мільйон?
— Мільйон. Не менше мільйона.
— І ти знаєш, де його знайти? — намагаючись приховати сумнів, запитав я.
— Не знаю, — відповів Ернст. — Але десь він точно є.
Я його відчуваю. Коли-небудь я витягну його, і тоді клав я на всіх цих бізнесменів, котрі скуповують металолом по колгоспах. Продали авіацію, засранці, — він знову налив.
Лише тепер я побачив, наскільки він п'яний. Тому навіть сперечатись із ним не хотів. Зрештою, подумав, чому б і не авіаперевезення. Не найгірша мрія для людини, яка живе в колишній їдальні.
— Добре, Германе, — знову заговорив Ернст. — Час працює на нас. І взагалі, — почав він про щось інше, — історія нас нічому не вчить. Ти уявляєш, що таке танкова війна? Це велике переселення народів. Ось уяви собі цих простих німецьких механіків, молодих хлопців, більшість із яких уперше вибрались так далеко від батьківського дому.
Скажімо, ти народився й виріс у невеликому німецькому містечку, ходив там до церкви, до школи, спізнав перше кохання, без особливого інтересу слідкував за політикою, за зміною канцлера, скажімо. Потім почалась війна і тебе забрали до війська. Там ти пройшов підготовку й став танкістом. І почав просуватись на Схід, усе далі й далі в східному напрямку, перетинаючи кордони, займаючи чужі міста, нищачи ворожу техніку й живу силу супротивника.
Але всюди, ти розумієш, всюди це були приблизно такі самі міста і такі самі краєвиди, як у тебе на батьківщині.
І люди, за великим рахунком, ну, якщо не рахувати комуністів та циган, теж були такі самі, як у тебе на батьківщині, і жінки були так само красиві, а діти так само безпосередні та безтурботні. І ти займав їхні столиці, не особливо переймаючись тим, що на тебе чекає далі і куди назавтра проляже твій шлях. І ось таким чином ти пройшов Чехословаччину, потім Польщу і зрештою в'їхав своїм танком сюди, в країну розвиненого соціалізму. І спершу все йшло гаразд — блискавична війна, стратегічний геній твоїх генералів, швидке просування на Схід. Ти навіть більшменш безпроблемно перетнув Дніпро. І тут починається найгірше — несподівано ти потрапляєш у таку місцевість, де зникає все — і міста, і населення, й інфраструктура.
І навіть вороги кудись зникають, у цій ситуації ти навіть їм тішився б, але вони теж зникають, і чим далі на Схід ти рухаєшся, тим тривожніше тобі стає. А коли ти врешті потрапляєш сюди, — Ернст широко обвів рукою повітря навколо себе, — тобі взагалі стає моторошно, тому що тут, за останніми парканами, варто від'їхати триста метрів від залізничного насипу, закінчуються всі твої уявлення про війну, і про Європу, і про ландшафт як такий, тому що далі починається безкрая порожнеча — без змісту, форми й підтексту, справжня наскрізна порожнеча, в якій навіть зачепитись немає за що. А з того боку порожнечі — Сталінград. Ось така танкова війна, Германе, — закінчив Ернст і необережно перевернув каністру.
Надвечір він випровадив мене до воріт. Погано тримався на ногах, проте дивився на мене змовницьки, очевидно розумів, що йому вдався цей трюк із танками та вином, і ця розповідь про порожнечу йому теж удалася, зерно сумніву потрапило до мого серця, і тепер лишалося чекати, коли воно визріє й почне плодоносити. Ернст поплескав мене по спині й випхав за браму. Я роззирнувся. Дорога до траси тонула в сутінках, зорі на воротах поглинув вечірній морок. Раптом в обличчя вдарило різке світло, я прикрив очі долонею. Віддалік стояв чорний джип. Я рушив до нього.