Вино повнило всю цю пригоду відчуттям безтурботної небезпеки, схожої на ту, яку людина відчуває, сідаючи на чортове колесо — навіть якщо тебе знудить на висоті, сваритись ніхто не буде, оскільки це парк культури та розваг, а ригання з чортового колеса — це якщо й не культура, то в будь-якому разі — розвага. Я підійшов. Відчинив задні дверцята. Без запрошення вліз досередини. На широкому сидінні напівлежав здивований Ніколаіч, певно, його заскочила моя податливість і та легкість, з якою я заліз до їхнього джипа. Втім, він швидко опанував себе й розтягнув обличчя в радісну посмішку.
— Германе! — затягнув ввічливим голосом.
Але я не дав договорити й по-братськи стиснув маленького Ніколаіча в обіймах, усім своїм виглядом показуючи, як це здорово, що вони мене знайшли. Вино грало безпосередньо в моїх мізках.
Ніколаіч ще більш розгубився. Мабуть, він інакше уявляв собі нашу сьогоднішню зустріч, і готувався до довгої неприємної розмови, а тут раптом така щирість і відсутність будь-яких комунікативних бар'єрів, тож він розгубився.
— Ми шукали вас, — сказав нарешті. — Ну що, поїхали? — додав, відсуваючись від мене в куточок.
— Поїхали, — безпечно сказав я.
— Двері! — крикнув мені Коля з водійського крісла.
— Іди на хуй, — так само безпечно відповів я йому.
Запала мовчанка. Ніколаіч стиснувся в клубок, Коля сопів за кермом, я дружньо посміхався, намагаючись показати, як я втішений, що вони мене знайшли.
— Коля! — не витримав Ніколаіч.
Коля мовчки виліз із машини, обійшов джип і злісно хряснув дверцятами з мого боку. Сів за кермо, і ми рушили. Виїхали на трасу, повернули в бік міста. Це був добрий знак, значить, вони не збирались прикопати мене в кукурудзі прямо тепер.
— Як справи? — заговорив Ніколаіч.
— Прекрасно, — відповів я. — Переграли вчора газовиків.
— Серйозно? — насупився він. — Коли додому?
— Не знаю, — відповів я. — Хочу трішки затриматись.
— Серйозно?
— Угу. Потрібно з документами розібратись.
— Серйозно? — Ніколаіч теж спробував заговорити приязно. — Германе, воно вам треба? Повертайтесь додому.
— Ніколаіч, — раптом спитав я його, — скажіть, вас у дитинстві били?
— З чого ви взяли? — насторожився Ніколаіч.
— У вас просто такий склад тіла, ну, не бійцівський, розумієте? Який у вас розмір ноги?
— Тридцять дев'ятий, — нервово відповів Ніколаіч. — Ніхто мене не бив, — додав. — Я завжди міг з усіма домовитись.
— А ось мене пару разів били, — признався я. — Гуртом.
Я теж когось бив. Але, розумієте, яка річ: я згадую ті бійки без жодних образ, і жодних претензій у мене немає. Знаєте чому? Тому що коли ти б'єшся з кимось і отримуєш по голові, нічого образливого в цьому немає. Ти ж у відкриту б'єшся. Що ж тут образливого? Ви мене розумієте?
— Розумію, — відповів Ніколаіч. — Ви що — не хочете з нами домовлятись?
— Не хочу.
Джип виїхав на залізничний переїзд. Колії зблиснули в місячному сяйві.
— Коля! — раптом крикнув Ніколаіч.
Коля пригальмував і вимкнув двигун. Ми зупинились якраз посеред колії. З будки вискочив чувак у помаранчевому жилеті, підбіг до нас, але Коля висунувся у вікно, щось сказав, і той похнюплено побрів назад у будку.
— Германе, — холодно заговорив Ніколаіч, мабуть, це була підготовлена ним на такий випадок промова, — знаєте, я людина бізнесу, я звик мати справу з різними партнерами. Але найменше мені подобається мати справу з партнерами, які…
Світлофори коло будки заблимали, оповіщаючи про наближення потяга. Шлагбауми опустились, затискаючи джип з обох боків. Коля від несподіванки присвиснув, Ніколаіч теж напружився, проте спробував не виказувати розгубленості, зібрався з думками й продовжив:
— …які не вміють домовлятись, ви розумієте, Германе?
— Що розумію? — перепитав я його.
— Ви розумієте, що я хочу сказати?
— Не зовсім.
— Я спробую пояснити…
— Ніколаіч, — перебив його Коля.
— Річ у тім… — намагався не звертати на нього уваги Ніколаіч.
— Ніколаіч, — наполегливіше заговорив Коля, в голосі його відчувалась тривога.
— Коля, іди на хуй, — роздратовано відволікся Ніко лаіч. — Так ось, — обернувся він знову до мене, згадуючи, в якому місці його перервали, — що я хочу вам сказати…