В якийсь момент Ольга змовкла. Іспанки теж зачаїлись, кидаючи на неї жагучі пронизливі погляди. Мені здалося, що всі чекають на мою реакцію. Треба щось сказати, вирішив я, і сказав:
— Послухайте, — почав я якомога миролюбніше, від чого голос мій набув якоїсь не притаманної мені загалом хтивості. — Може б, ми вирішили все це якось полюбовно?
А? Ми ж усі тут дорослі люди. Хіба ні?
Попеляста вбивчо примружилась, кольору промислової міді стрілила в мене блискавками старечої далекозорості.
— Що ви маєте на увазі? — повільно, як викладач на іспиті, перепитала мене попеляста.
— Бга? — булькнула зі свого боку кольору промислової міді.
— Германе, — перелякано спробувала зупинити мене Ольга.
— Ну, я не знаю, — я розгубився, не чекаючи такої реакції. — Є ж якісь способи домовитись. Полюбовно, — знову для чогось додав.
— Що ви собі дозволяєте? — поступово підвищуючи свій обважнілий голос, ніби викочуючи на гору каміння, стала заводитись Анджела Петровна. Брунгільда нервово кивала головою. — Що ви собі взагалі думаєте? Це ви ТАМ у себе навчились так справи вирішувати? Це у вас ТАМ так усі говорять?! — Голос її зірвався врешті, мов камінь з гори, і тепер безтямно летів донизу, зминаючи все на своєму шляху. — Ви взагалі думаєте, що ви говорите? Думаєте, це вам комедія? Це у вас ТАМ усе можна! А ТУТ ви не в себе вдома! Ольго Михайлівно, — звернулась вона до Ольги, — я вас не розумію!
І гордо підвівшись, пенсіонерки кинули мені зневажливе «до побачення» й зникли за дверима. Пообіцявши, втім, завтра повернутись.
Почувався я незатишно.
— Здається, ти їх образив, — зауважила Ольга, перебираючи якісь папери.
— Це може нам нашкодити?
— Ще й як, — серйозно проговорила Ольга. — Якщо ці відьми, Германе, піймають тебе де-небудь серед вулиці, мало тобі не здасться.
— Це ти про що говориш?
— Про сексуальні домагання, ясна річ, — сказала Ольга і сховала папери до столу. — Одним словом, у нас тепер перевірка. Ці дві старі шкапи будуть ходити до мене щодня й вимагати, аби я прикрила твій бізнес.
— І що ти будеш робити?
— Я бухгалтер, Германе, — сказала Ольга, — я буду відпрацьовувати свою зарплату. Так що не бійся.
— Але ж вони не просто так почали цю перевірку.
— Думаєш? — Ольга скинула окуляри й оглянула мене з голови до ніг. Погляд у неї був дещо втомлений.
— Я вчора розмовляв з їхнім представником.
— З ким саме?
— Ніколай Ніколаіч, маленький такий. Їхній представник.
— Маленький? — перепитала Ольга.
— Так.
— Хуйовий такий?
— Точно.
— Це їхній комп'ютерний — Як це?
— Ну, комп'ютерний він у них комп'ютери ремонтує.