— Для тебе? — здивовано подивився на неї старий. — Але ж це не тобі потрібно, а ось йому, — показав він на мене. — Бізнесмену.
— Так, Гнате Юровичу, — я поспішив щось сказати. — Я теж вас прошу.
— Якого чорта? — старий, схоже, свідомо провокував мене. — Що ти просиш, внучку?
— Гнате Юровичу, — я підійшов ближче. — Ви ж знаєте мого брата.
— Ну і що? — старий був незворушний. Ольга у відчаї стискала губи. Наташа непомітно відставила вбік кружку з ромом.
— Я подумав, — продовжив я, — раз уже ви працювали з братом, може, ви й мені допоможете.
— Чому я маю тобі допомагати, внучку? — Гнат Юрович дістав із кишені піджака старі окуляри в роговій оправі, натягнув їх на носа й уважно мене обдивився.
— Ну, ми все-таки в одному бізнесі.
— Це ти в бізнесі, внучку, — перебив мене старий, — ти.
А я на відповідальній посаді. Розумієш?
— Розумію.
— Я, щоб ти знав, пенсіонер республіканського значення. І я на партійній роботі з 52-го року, ти розумієш, що це значить?
— Приблизно.
— А ти говориш — у бізнесі, — заспокоївся старий, раптом вихопив із-під Наташі кружку з ромом і вилив його собі межи вставні щелепи. Після чого задоволено відкинувся на подушки й розслаблено подивився на Ольгу.
Я зрозумів, що справи складаються не на мою користь.
Потрібно було щось робити.
— Гнате Юровичу, — підійшовши, сів до старого на постіль. Той не чекав такого поводження й боязко підібрав ноги. — Дозвольте мені сказати, всього п'ять хвилин, добре?
— Ну-ну, — старий відсунувся до стінки, притискаючи до грудей порожню кружку.
— Можна мені ковток? — я потягнувся за кружкою. Гнат Юрович ураз якось обм'як і покірно віддав мені посудину. — Налийте трішки, — я простягнув кружку Наташі. Та запитально глянула на старого, але налила-таки в кружку з темної пляшки. Я випив усе одним ковтком. Ром став у горлі, мов клубок волосся, я важко ковтнув і заговорив, довірливо схиляючись до старого. — Гнате Юровичу, дайте я вам скажу, і потім ми підемо. Ви знаєте, я справді не дуже давно в бізнесі. Ну, себто на цій відповідальній посаді. І стажу в мене жодного, якщо говорити відверто.
За великим рахунком, не можу навіть сказати, що мені ця робота подобається. Весь цей бензин, він же токсичний, ви ж самі знаєте, правда? Тому до чого я веду? Якби справа була лише в мені, я би давно все це кинув і поїхав би звідси куди подалі, ви розумієте?
Старий затряс головою.
— Але якось так сталося, що справа не лише в мені і, так чи інакше, потрібно тепер усе це розгрібати. Тому що так чи інакше, йдеться не лише про мене. Йдеться про якісь важливі речі, важливість яких я для себе, можливо, ще не до кінця розумію, але ось дивлюсь на вас, Гнате Юровичу, і відчуваю, що є в цьому щось таке, від чого не можна просто так відмовитись.
Гнат Юрович глухо клацнув щелепами.
— Розумію, що я вам, скоріш за все, не подобаюсь, більше того, можу зрозуміти, якщо захочу, звісно, причини цієї вашої дурнуватої, Гнате Юровичу, настороженості — я не в бізнесі, не маю досвіду, ви мене взагалі не знаєте, у мене навіть немає стажу партійної роботи, але чорт забирай, Гнате Юровичу, невже обов'язково потрібно мати партійний стаж, щоби не обісратися в критичній ситуації? Невже для цього справді потрібен партійний стаж, скажіть мені?
— Кружку віддай, — тихо сказав на це Гнат Юрович.
— Що? — не зрозумів я.
— Кружку, кажу, віддай, — повторив старий.
Я простягнув йому його посудину, він сховав її під подушку і замислено зняв окуляри.
— Схоже, ти непоганий хлопець, — сказав перегодом. — Признаюсь чесно, я тебе недооцінював. Добре, — він діловито плеснув у долоні, і в очах його знову спалахнула запекла ленінська лукавинка. — Я допоможу тобі.
— Дякую, — полегшено видихнув я, проте Гнат Юрович не дав мені видихнути до кінця.
— За однієї умови, — додав він. — Зіграєш зі мною в скраклі.
— В що? — не зрозумів я.
— В скраклі, — повторив Гнат Юрович, задоволено спостерігаючи за моєю розгубленістю. — Ну, в городки.
Улюблена гра академіка Павлова та графа Толстого. Ти як ставишся до графа Толстого?
— Позитивно, — відповів я.
— Ось і прекрасно. Виграєш у мене — допоможу тобі.
Програєш — іди з богом і не заважай мені лікуватись.
— А можна якось допомогти мені без скраклів? — перепитав я про всяк випадок.
— Ні, внучку, — строго відповів Гнат Юрович. — Без скраклів — ніяк не можна.
Я озирнувся на Ольгу. Та лише розпачливо закотила очі. З-поза її спини зловтішно визирав пацієнт із газетою. В куточку розмірено розкладався третій невідомий.