Я навіть подумав, що вона не пізнає мене, думає, ніби я — це хтось інший, хтось, із ким вона хотіла поговорити.
І коли схилилась наді мною зовсім низько, я потягнув її до себе. Але вона легко вивернулась і опинилась десь у мене за спиною й, нахилившись, сказала:
— Слухай, — сказала вона, не називаючи мого імені, — доки ми просто торкаємось одне одного, ми не заступаємо за лінію. Все гаразд, розумієш?
— За яку лінію? — не зрозумів я.
— За червону, — пояснила вона. — Все лишається на місцях. Але якщо ми почнемо цілуватись, ну, взасос, розумієш, — це все зіпсує.
— Все? — не повірив я.
— Все, — підтвердила Ольга. — Так що спи.
І, зіскочивши на підлогу, вийшла надвір.
Але я лежав у темряві й не міг заснути, розглядав відблиски на стелі, слухав стукіт за стіною, відчував, як дерева обступають будинок, і не міг зрозуміти, куди вона пішла, чому зупинилась. Я закинув голову, так що небо з землею помінялись для мене місцями, й подивився на стіну, завішану малюнками. Малюнки на білій стіні виглядали темно й таємниче. Малювали піонери переважно акварельними фарбами, лінії були жирні, виглядали вони важкими й наведеними коров'ячою кров'ю чи кольоровою глиною. Я почав розглядати ці малюнки. Поступово зрозумів, що розвішані вони були не просто так, що вони витворюють цілі історії, шматки якихось оповідей, як на церковних стінах, лише акварельними фарбами. На верхніх малюнках зображені були якісь дивні чоловіки зі зброєю в руках та тваринячими масками на головах.
Вони винищували цілі міста, рубали високі дерева й вішали на балконах домашніх тварин. Вони відрубували торговцям вуха й виколювали очі, приводили із пусток важких бойових слонів, що видихали струмені вогню й мали складчасті, мов у кажанів, крила. На інших малюнках жінки розводили багаття й палили в них іграшки та одяг померлих, випалювали одна одній на шкірі дивні знаки, які засвічувались у темряві й на які злітались чаплі та сови. Вибирали з-поміж себе найкрасивішу, саджали її до великої клітки й топили в ріці, пускали на дно, де навколо неї збирались тритони й морські дияволи, яким вона співала пісень і показувала картярські фокуси. Ще на інших аркушах, мальованих синьою глиною, в жінки народжувалась дівчинка з двома головами і відразу починала говорити. Причому — двома мовами, і ніхто не міг зрозуміти, що це за мови, і тоді дівчинку відправлено було в далекі міста, аби вона могла порозумітися з людьми.
І там, де вона зупинялась, починався якийсь страшний мор, падали з небес мертві птахи, і виповзали з нір напівпритомні змії, і чоловіки втрачали розум, слухаючи її слова, а жінки стрибали в річку і відпливали за течією, тримаючи на головах тюки з одягом та церковними книгами. На останньому малюнку зображено було чиїсь похорони, процесія з дітей та старих тягла дві розчинені домовини, в яких нікого не було, і всі сперечались, яку саме домовину потрібно закопувати. І навколо них стояли воли й чаплі, а над головами, в небі, літали зірки зі зміщеними орбітами. І діти, так і не визначившись, яку саме домовину слід закопувати, заганяли до ями великого втомленого вола й засипали його густою й в'язкою, як арахісове масло, землею. Бик стояв до пояса в цій ямі, ніби вкопаний німецький танк на позиції, із пащеки йому виривались невідомі знаки, які діти прочитати не могли, оскільки до школи не ходили й грамоти не знали. Вони лише стояли поруч, із заступами в руках, і слухали тварин, які намагались їм сказати щось важливе й загрозливе.
Розібравшись із малюнками, я кінцево занепокоївся й пішов на пошуки. Прочинивши двері, відразу ж потрапив під дощ. Спробував кричати, але швидко обламався. Де вона могла бути? Я повернув за ріг, перейшов до сусіднього будинку. Пройшов до брами і на майданчику побачив Ольгу.
Вона стояла під дощем і якось дивно під ним прогиналась.
Підіймала руки догори, ніби ловила дощові краплі, і підставляла дощеві обличчя. Я тихо її окликнув, проте вона не почула. Я раптом зрозумів, що вона насправді гріється під дощем, що надворі тепер набагато тепліше, аніж у залізних стінах ленінської кімнати, і вона просто вийшла погрітись. Підставляє під теплі потоки охолоджену шкіру й відігрівається. Дивно було за цим спостерігати, вона мене мовби не бачила, ходила асфальтом, вимиваючи з тіла холод і застуду. І очі в неї далі були заплющені, так ніби вона ходила тут просто уві сні. Потрібно було забрати її, доки вона не вийшла за браму і не зникла в лісі. Спробуй зранку її знайди. Я тихо підійшов і торкнувся її руки. Вона розплющила очі й уважно подивилась на мене. Очі її в темряві були кольору синьої глини, якою піонери малювали своїх монстрів. Вона розглядала мене якийсь час, врешті звільнила свою руку й рушила до будинків.