— Ти ідеш спати? — запитала озирнувшись.
— Ну, іще б, — сказав я, не зводячи очей з її застиглого глиняного погляду.
— І припини на мене так дивитись.
Спали ми, ясна річ, погано.
Зранку сонце бадьоро виганяло вздовж соснових стовбурів дощові тумани, калюжі диміли, наче відчинені морозильні камери, птахи пили воду з темно-зеленого листя.
Ольга викручувала й витрушувала свою майку, намагаючись не дивитись у мій бік. Я теж почувався не кращим чином, мене мучили сумніви й докори сумління, можливо, я зробив щось не так, звинувачував я себе, можливо, нам потрібно було все-таки зайнятися сексом? І якщо потрібно — то для чого? Одним словом, почувався я справді, мов піонер, який ні на що не розраховував, а тут у нього ще нічого Й НЕ ВИЙШЛО.
— Германе, — сказала Ольга сухо, — сподіваюсь, ти нормально поставився до того, що було вчора.
— Так, — заспокоїв її я. — Особливо до цих журналів з картинками.
— Дуже добре, — сказала вона неуважно. — Дуже добре.
І пішла до дверей.
— Ти забула свої окуляри, — крикнув я їй.
— Можеш забрати їх собі, — Ольга навіть не озирнулась.
Я так і зробив.
Незабаром ліси закінчились, і навколо нас потяглися широкі, наповнені туманами й вологою площини, за якими в сонячному мареві тяглась і поставала легка й глибока порожнеча, розгортаючись просто з-під наших ніг у східному та південному напрямках, тяглась і всотувала в себе рештки води й зелену, наповнену світлом траву, втягувала ґрунти і озера, небеса і газові родовища, котрі світились цього ранку під землею, золотими жилами проступаючи на шкірі вітчизни. І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграда.
Тривога й сум'яття панували коло бензоколонок.
У кріслі, схиливши голову на руки, сидів і про щось думав Травмований. Поруч із ним розвалився на катапульті Коча, дико роззираючись навсібіч. А біля Кочі, на землі, притулився якийсь мужичок у пропаленому бойовому тільнику, поверх якого накинуто було ковдру, здається, ту, якою накривався я. Дивився мужичок нажахано й раз по раз ховав голову під ковдру. Збоку стояла перелякана Катя, тримаючи за нашийник так само перелякану Пахмутову, котра терлась об її голі литки й джинсові шорти. Виглядали всі п'ятеро знічено. Видно було, що чекали на мене, проте щойно я з'явився, почали відводити очі й напружено мовчали, чекаючи, аби я заговорив першим.
— Що таке? — насторожився я.
— Біда, дружище, — зафонив Коча.
Мужичок на землі теж пожвавився і якось ображено закрутився, ніби згадавши щось неприємне.
— А, манав я такий бізнес! — раптом зірвався Травмований. І підвівшись із крісла, зник у гаражі.
— Та що таке? — допитувався я.
— Бензовоз наш спалили, Гєра, — повідомив Коча. — Ось Петрович теж погорів.
Петрович висунув голову з-під ковдри і з готовністю закивав.
— Він зупинився, недалеко тут. Ну, а вони, значить, прямо в кабіну два фугаси й запустили. Чуть не спалили дружбана мого, — Коча потріпав Петровича по плечу. — Катька ось побачила, нас покликала, а то б зробили з Петровича шаурму.
— Я Пахмутову вигулювала, — пояснила Катя перелякано. — Якраз на трасі.
— Міліцію викликали?
— Викликали, аякже, — кивнув Коча. — А хулі міліція?
І так всі знають, хто це зробив. Тільки як ти доведеш?
— А Петрович що — нічого не бачив?
— Да зассить Петрович на них свідчити, — незлобиво промовив Коча, — да, Петрович?
Петрович приречено кивнув головою й побрів кудись за будку, обмотавшись ковдрою, ніби плаш-палаткою.
— Коча, як це спалили? — не зрозумів я.
— Нормально спалили. Не ми перші. Добре, шо не заправку.
— І що тепер робити?
— Я не знаю, Гєрич, — чесно відповів на це Коча, — закриватись треба.
— З якого хуя?
— Так спалять же, дружище. Якщо вони Петровича спалити хотіли, то що може бути далі? Петрович тут уже років двадцять шоферує.