І тут йому зателефонували. Травмований здивовано витяг слухавку, приклав до вуха.
— А, — сказав, — ти. Ти де? Що? — перепитав. — Навіщо? Ну добре.
— Це тебе, — сунув слухавку мені.
Я так само здивовано взяв телефон.
— Алло? — запитав.
— Да, дружище, — це був Коча, голос у нього зовсім сів. — Ось так: прийшла біда — відчиняй ворота.
— Ти де?
— Мама… — сказав на це Коча.
— Що — мама?
— Померла мама, — вишипів старий.
— Твоя мама? — перепитав я.
— Не моя, що ти, — пояснив Коча. — Тамарина. Мене вночі викликали.
— А чого тебе викликали? — не зрозумів я. — Ти що — патологоанатом?
— Дружище, — скрушно мовив Коча. — Вона ж мені як рідна була. А тепер ось лежить тут. Мертва, — додав Коча для чогось. — І ні пари з уст. І вся ця їхня циганва зібралась уже, — роздратовано зашепотів він. — З ночі з'їхались, ти понімаєш. Тамара горем убита, у них, у людей Кавказу, з цим особо, ти знаєш. Одним словом, такий бардак… — печально завершив Коча.
— Зараз будемо, — сказав я. — Може, щось привезти?
— Костюм візьміть, — попросив Коча. — А то я тут як в операційній, без нічого.
— Коча так переживає, — говорив я Травмованому вже по дорозі, коли ми мчали в місто, на старе Кочине помешкання. В руках я тримав святковий костюм старого, синіх переливів. — І для Тамари це такий удар.
— А їй-то чого? — запитав Травмований.
— Ну, як чого? — не зрозумів я. — Мама все-таки.
— Чия мама?
— Тамарина, — пояснив я. — Дружини Кочі.
— Чорт, Германе, — незрозуміло чому розізлився Шура. — Дружину Кочі звати Таміла.
— А Тамара? — знову не зрозумів я.
— А Тамара — це її сестра. Двоюрідна.
— Грузинка?
— Циганка. З Ростова.
— Як циганка? Коча говорив, що вони з Кавказу.
— Для Кочі Кавказ і починається десь коло Ростова, — відповів на це Травмований. — Він, жук, із ними двома жив — з Тамілою і Тамарою. Він їх, здається, плутав.
Батьки їхні Кочу за це й не любили. А тепер бачиш — мама, мама.
Я не знав, що відповісти. А він не мав що додати. Так і доїхали.
Коло під'їзду вже стояли родичі, були схожі скоріше на сербів, ніж на грузинів. Чоловіки були в чорних костюмах і яскравих кольорів сорочках — синіх, жовтих і рожевих. Жінки були в чорному, в руках тримали вервиці, які перебирали дрібно й зосереджено, ніби писали комусь есемеси. Всюди бігали діти, теж у чорних костюмчиках і з мокрими, акуратно зачесаними головами.
Із знайомих я побачив Ернста, на ньому був святковий мундир австрійського поліцейського й начищені до блиску російські берці. Натовпом ходив також Ніколай Ніколаіч з чорною барсеткою, притороченою до правого зап'ястя.
Барсетка бовталась у нього на руці, мов якір. Серед жінок огрядно виокремлювались дві жагучі іспанки, кожна тримала в руці по вінку, в однієї був від профспілок, в іншої — від чорнобильців. Ернст урочисто відсалютував мені, Ніколаіч метушливо затряс своєю пташиною головою, іспанки нарочито не звернули на мене уваги. Шура похмуро пройшов у під'їзд, прокладаючи шлях крізь натовп сербсько-грузинських родичів. На сходовому майданчику між третім та четвертим поверхами стояли гості з боку нареченої і курили. Причому курили, суки, коноплю, навіть не ховаючись. Ми піднялись на четвертий. Двері були прочинені. Зайшли всередину.
В кімнаті стояв приглушений, дещо нервовий галас, так ніби тут хтось одружувався, але з примусу. Коридорами бігали чорноволосі й чорновбрані жінки з посудом та пляшками в руках, рішуче проходили чоловіки, проносячи туди-сюди стільці, сокири та лопати, під ногами метушились діти, затискаючи в долоньках м'ятні цукерки та відрубані курячі голови. Ми пройшли на кухню. Коча сидів на старому табуреті, в довгій білій майці й чорних армійських трусах. А навколо нього метушились, як могли, жінки, намагаючись усіляко його власкавити. Відразу впадало в очі, що старого тут любили й поважали. Водили навколо нього хороводи і називали його дружньо «гаджо».
Коча ліниво з усіма пересварювався, погукував на когось із жінок, давав указівки і розповідав анекдоти. Схоже, він тут усім і керував. Побачивши нас, привітно, проте доволі статечно привітався й потягнув до ванної. У ванній зашепотів.
— Йобт, — сказав, — ось вона, біда-то. Ех, мама-мама, говорив я їй, года, мамо, года. Так вона ж не слухалась мене, куди там. Ну так а шо ти хочеш, — запитав він сам себе, — вона ж додому раніше дванадцятої і не приходила.
З бару свого.
— Вона в барі працювала? — перепитав я.
— Чому працювала? — не зрозумів Коча. — Дружище, у нас так не прийнято — у нас батьків доглядають, на роботу вони не ходять, ти шо.