— Головне, — сказав Травмований, — не бери всього, що тут побачиш, близько до серця. Бо хто його знає, що ти тут побачиш.
І ми пішли нагору. Доки йшли, ще раз зателефонувала Ольга, далі цікавилась моїми справами й радила зважати на себе. Але сама приїхати чомусь не захотіла. Застілля вихопилось у під'їзд, пляшки з вином і тарілки з овочами передавали на сходи, всі голосно говорили, згадуючи факти трудової біографії покійної й перекрикуючи одне одного.
Між третім та четвертим поверхами товкся оркестр, і щойно ми підійшли, трубач, кивнувши на мене, завів щось із Паркера, ніби віщуючи недобре. Ми проштовхувались усе далі, аж перед самими дверима квартири Шуру висмикнула раптом легка і вправна рука, і якась жіночка середніх років, з пишним задом, потягла його сходами вгору. Шура ще встиг озирнутись і крикнути мені щось застережливе, проте я вже його не почув, оскільки пірнув до квартири, де взагалі було не розвернутись. У вітальні за столом сиділи купою найближчі родичі та найбільш поважні гості.
Ближче до дверей, поміж Тамарою і Тамілою, я помітив лисину Кочі, на неї й рушив, давлячи дітей і розштовхуючи підсліпуватих бабусь. Коча обернувся, побачив мене й радісно закричав:
— Гєра, — свистів він усіма своїми внутрішніми свистками, — дружище, ну слава богу. Ось, — почав він мене знайомити, — Тамарочка, дочка, понімаєш, старушки-покойниці. А це ось Тамілочка, моя сестричка, ну і вообще, Германе, шоб ти знав, як воно не просто у великій сім'ї.
Тамара й Таміла дивились на мене виклично, не приховуючи інтересу. Коча закрутився довкола столу, посадив мене на своє місце і зник у людському місиві. Тамара й Таміла відразу взялись за мною доглядати. В дві руки підливали вина й уважно стежили, аби я пив і не розмовляв.
Хоча я й сам не зовсім розумів, що би міг їм повідомити, тому мовчки пив за упокій душі. Для себе я їх так і не навчився розрізняти. Згадав лише, що Тамілу, здається, бачив минулого тижня коло крамниці, у центрі, була вона тоді, здається, в короткій червоній сукні, але чи була це саме вона, впевнений я не був, тож і розпитувати не став.
За якийсь час застілля почало втрачати свої обриси.
Хтось кудись відбігав, хтось натомість з'являвся і проголошував тости за любов та вірність, щось говорив священик, з ним довго сварився на тему міжрасової терпимості Ернст, із кухні до сусідньої кімнати пронесли тіло непритомного Кочі. Таміла з Тамарою побачили це й зовсім запалились.
Очі їх налилися зсередини гіркою тьмяною тугою, і я задивлявся в ці їхні гіркі очі, згадуючи щоразу більше й більше з того, що свого часу старанно забував. Людей ставало все більше, важко було сказати, звідки вони приходили і як розміщались у цих стінах. Десь опівночі, одурівши від криків та співів, я вибачився й пішов шукати яке-небудь місце, де можна було відлити. Але в туалеті стояли старі жінки й курили з важких глиняних люльок. І одна навіть простягла свою люльку мені. Я взяв і затягнувся. Люлька була гаряча, ніби серце бігуна на довгі дистанції. Віддав люльку старенькій і побрів далі.
— Де тут відлити можна? — спитався в якогось чоловіка, котрий стояв у коридорі в гумовому плащі й пив із горла молдавський бренді.
— Пішли, — сказав він просто, приобійняв мене за плечі й потягнув за собою.
Ми підійшли до сусідньої квартири. Чоловік легко прочинив двері й штовхнув мене досередини.
— Двері ліворуч, — крикнув у спину. — Тільки там темно, електрики немає.
Я навпомацки пройшов коридором, спіткнувся об щось тепле, придивившись у місячному світлі, впізнав музикантів, котрі спали на підлозі. На барабані поруч стояли пляшки й лежав порізаний хліб. Я намацав двері, зайшов.
Вгорі було вікно, виходило воно, очевидно, на кухню, місячне проміння ззовні світило жовто і мерехтливо, очі довго звикали до темряви, поступово я почав розрізняти предмети. Була це ванна кімната, з'єднана з санвузлом.
Відливши, я підійшов до ванни, набрав повні долоні води й занурився в них лицем. Стало краще. Ванна була до країв наповнена холодною водою, дно завантажене було темними й прозорими пляшками з алкоголем. Вони зблискували в місячному сяйві, ніби коропи, поводячи своїми алкогольними плавниками. Потрібно було вибиратись додому.
Раптом двері відчинились, і ледь видима тінь прослизнула всередину. Це була жінка, лише я не міг упізнати — хто саме. Вона сторожко підійшла, торкнулась мого обличчя, занурила пальці мені у волосся. Раптом різко наблизилась і присмокталася своїм гарячим фарбованим ротом. Смак губної помади лише посилював запахи вина, якими повнилося її дихання. Вона цілувала мене хижо й розважливо, не поспішаючи і разом з тим не відтягуючи найважливішого.