— Тепер я точно звідси поїду, — сказала вона і полізла мені по кишенях.
— Що ти шукаєш? — не зрозумів я.
— Маєш покурити? — Не знайшовши цигарок, вона витягла з куртки окуляри в жовтій оправі, одягла їх і відкинулась на подушку, розглядаючи стелю.
Було зовсім світло, ранок давно як почався, туман відтягло кудись у бік ріки, і день мав бути сонячний і сухий.
….
Одяг купою лежав на підлозі, в кімнаті пахло холодним чаєм.
— Куди ти поїдеш? — запитав я.
— В Одесу, — відповіла Катя. — До моря.
— Що будеш робити?
— Поступлю в університет.
— І ким ти хочеш стати? — я розмовляв із нею як справжній старший товариш.
— Проституткою, — розсміялась Катя. — Що в тебе за питання дурнуваті? А ти, — спитала, — коли поїдеш?
— Ніколи.
— Що будеш робити?
— Відкрию шашличну. Бізнес безпрограшний. Може, залишишся зі мною? — запропонував. — Одружимось.
— Дурень, — сказала на це Катя засміявшись. — Тебе спалять тут не сьогодні, так завтра. Або підвісять. Як Пахмутову, — сказала вона і знову заплакала.
— Ну, не плач, — спробував я її втішити. — Все одно я за цими окулярами не бачу твоїх сліз.
— Добре, що не бачиш, — відповіла Катя і, примостившись мені на плечі, заснула.
Погано, що вона їде, подумав я. Хоча було б значно гірше, якби вона залишилась.
Сонце висіло високо, ставало спекотно й сонно, проте я не міг заснути, ніби опираючись чомусь, намагаючись якомога довше протриматись на ногах, дочекатись найголовнішого, що мало ось-ось початись. Найголовніше справді почалось. До бензоколонок хтось під'їхав, я це чітко почув, хоч і не розібрав, хто саме це міг бути. На думку спало, що добре було б знайти яку-небудь бейсбольну битку, аби відстояти недоторканність приватної власності. Проте дивна апатія охопила мене, не хотілося зовсім нічого робити — не хотілося захищатись, не хотілось ламати комусь голову, не хотілось підставляти свою. Якщо це буде смерть, подумав я, я її запам'ятаю. Знадвору почулись кроки, двері відчинились, і до кімнати увійшла Ольга. Якийсь час стояла на порозі, роззираючись у залитій сонцем кімнаті. Побачивши поруч зі мною сонну Катю, вона завмерла, проте різким і дещо зашвидким рухом поправила волосся, пройшла кімнатою і сіла на канапу напроти. Я навіть не спромігся підвестися чи щось сказати, ну, подумав, що ж, усе так погано складається, це навіть гірше, ніж смерть.
— Привіт, — сказала Ольга, намагаючись говорити безтурботно. — Що тут у вас?
— Вона спить, — відповів я. — Ти телефонувала вчора?
— І не раз, — сказала Ольга, все більш нервуючи.
— Давай я її розбуджу, — запропонував я. — Відправлю додому, і ми про все поговоримо.
— Германе, — відповіла на це Ольга, не знаючи, куди подіти свої руки, — ти — скотина. Для чого ти будеш її будити?
— Але ж нам потрібно поговорити?
— З ЧОГО ТИ ВЗЯВ?
— Ну, для чогось же ти приїхала?
— Я приїхала, аби подивитись, чи вас тут не спалили.
Я на тебе, до речі, працюю. Але у вас тут, як я бачу, все добре. Тому я піду. — Вона різко встала й рушила на вихід.
Враз зупинилась, розвернулась і підійшла до мене. — Ага, — сказала, ніби щось згадавши, — і окуляри мої віддай.
Зняла обережно з Каті свої окуляри і після цього вискочила з вагончика, голосно гримнувши дверима. Катя навіть не ворухнулась. Я зіскочив на підлогу, натягнув на ходу свою танкістську уніформу й побіг за Ольгою.
— Оля! — крикнув наздоганяючи. — Оль, ну почекай.
Давай поговоримо.
— Давай, — відповіла Ольга.#— Але тільки в офісі і лише в робочий час. О, — додала, показуючи мені на ключицю, — вона тебе покусала. Ну ти даєш.