Але не заблукали. Сєва, можливо, випадково, можливо, щось знаючи, виїхав із золотих хащ, і ми опинились на потрібному шляху. Лише незрозуміло було, в який бік нам їхати. Подумали й рушили праворуч, орієнтуючись за сонцем. Усі мовчали, Тамара зітхала все печальніше, а пресвітер крутив приймач, що задихався в цих ямах без радіохвиль, як водолаз без кисню. Сєва, побачивши, що в пресвітера мало що виходить, нахилився до нього, аби й собі щось там покрутити, й зовсім забув про дорогу, лише час від часу кидаючи поперед себе розслаблений погляд.
Несподівано, зреагувавши на якийсь рух, відчайдушно витис гальма. Я завалився на переднє сидіння. Пресвітер сповз під крісло. Тамара пронизливо скрикнула десь наді мною. Посеред дороги стояв Толік в учорашній міланівській куртці, з перебинтованою рукою. Стояв і посміхався нам, мов старим друзям.
— Що, Германе, спите в дорозі? — весело спитав, уже коли я вийшов і підійшов до нього.
Попутники мої лишились у машині, — Тамара тихо плакала від щойно пережитої небезпеки, Сєва флегматично мовчав, пресвітер шепотів якісь давні псалми про підводників та повітроплавців.
— Толік, — сказав я і побачив, як сонце, відбившись, пропливає його скляним оком. — Що ж ти стоїш хуєм серед дороги? Ми ж тебе задавити могли.
Толік на це лише зневажливо засміявся. В довгому волоссі його застрягли волокна кукурудзи, перебинтована рука кровоточила.
— Що з рукою?
— Та так, — він відмахнувся. — Вчора обріз розірвало, коли стріляв. Вранці повернувся, а ви вже поїхали. Я руку перебинтував — і за вами.
— Для чого?
— Коротше, Германе, тут така справа — добре, що я вас перехопив. Розмова є.
— Ти що — подзвонити не міг?
— Так не ловить же тут ні хуя! — нарешті рознервувався й Толік. — Ти ж сам бачиш!
— Що за справа?
— Друг твій телефонував, футболіст.
— Шура?
— Да, Шура. Тебе шукав. Спочатку їй дзвонив, — показав Толік кивком голови в бік машини, говорячи, мабуть, про Тамару, — в тебе ж, блядь, телефону немає. Ну, а ви вже поїхали. Так що він мені подзвонив. Тебе питав.
— Він що — почекати не міг? Ти сказав йому, що ми ввечері будемо?
— Сказав, Германе. Але справа така, що тобі краще не повертатись. Він так сказав.
— Як це — не повертатись?
— Не повертатись, не подзвонивши йому перед тим.
— А що там трапилось?
— Ну, він не сказав. Вірніше, сказав, щоб ти сам йому подзвонив, і він розповість, що там до чого. Тільки щоб подзвонив, ясно?
— Ну, ясно, — сказав я. — В тебе телефон є?
— Ну є, — відповів Толік. — Тільки тут не ловить.
Поїхали до нас.
— До вас? — скривився я. — Вони ж знову пити будуть, — я теж кивнув у бік автівки. — Ладно, доїдемо — подзвоню йому.
— Дивись, — не сперечався він. — Тільки він просив поскоріше йому подзвонити. Сказав, що проблеми в тебе Якісь.
— Чорт. А де тут у вас ще телефон ловить?
— Можете до фермерів заїхати, — сказав Толік, подумавши, — тільки не говоріть їм, що ви від нас.
— До фермерів — це куди?
— Туди, — показав він рукою кудись в нікуди, — нагору. Там побачите.
— Може, проведеш? — запропонував я.
— Що я — йобнувся? — засміявся він. — Ну все, давай.
— Давай. — Я потис йому руку й пішов до машини.
— Ей, — крикнув він. Я зупинився. — Це тобі, — Толік, підійшовши, сунув мені в долоню якийсь дивний предмет.
— Що це?
— Електроножиці. Бош. Фірмові. Тільки без гарантії.
— Спасибі, — сказав я. — Гарантії не треба, я їх краще освячу.
— Правильно, — погодився він, махнув усім на прощання рукою і зник у кукурудзяному мареві.
— Що там? — запитала Тамара.
— Коротше, — відповів я не так їй, як пресвітерові, — не знаю, як вам сказати. Одним словом, у мене проблеми.
Треба передзвонити.
— Дзвони, — Тамара дістала свою рожеву нокіа.
— Та не ловить тут. Ось така проблема.
— А що це — горить? — уточнив пресвітер.
— Горить, отче, — запевнив я.
— І що робити?
— Поїхали до фермерів.
Якусь мить священик мовчав, напружено думаючи.
— Ну добре, — сказав зрештою. — Поїхали.
Ми розвернулись і поїхали на гору. Сонце покотилось у протилежному напрямку.
Тривожна й безлюдна місцевість, наскрізь видавлена тракторними протекторами; чорна суха земля, низькі небеса, розгорнуті, мов карти військових дій; гаражі, поставлені, як церкви, головою на схід, чорними бійницями заґратованих вікон на захід; розбиті паралічем комбайни; рештки брудно-червоної, ніби яловичина, сільськогосподарської техніки — і жодної живої душі, жодного фермера, зовсім нікого. Чорним ґрунтом пробіг якийсь шакалистий пес, принюхуючись до насиченої мазутом землі, завернув за ріг. Втім, швидко вискочив назад, наче наляканий кимось, озирнувся й побіг у зворотному напрямку. Видавалося, що там, за рогом, хтось стоїть, хтось налякав цього вовчару, зігнав з маршруту. Ми в'їхали на розбитий майданчик, зупинившись посеред чорної вимащеної поверхні. Водій заглушив машину. Було тихо й незатишно, мовби ми заїхали туди, куди заїжджати було непотрібно. Я взяв у Тамари її нокіа, відкрив. Попереду промайнула чиясь постать, ми навіть не встигли розгледіти, що це було.