— Штунди, — підказав йому сусід.
Обличчя фермерів зробилися ще більш похмурими.
— Ладно, — сказав той, що з трубою, — пішли до агронома, йому розкажете, що у вас за церква.
— Послухайте, — спробував м'яко заперечити пресвітер, — нам треба їхати, нас чекають, будуть шукати.
— Дядя, — сказав йому на це чувак із трубою. — Будуть шукати — знайдуть. А зараз пішли до агронома. Ясно?
— Ну пішли, — невпевнено сказав пресвітер.
— У вас є телефони? — запитав пузатий.
— А шо? — не зрозумів його Сєва.
— Давай сюди, — коротко наказав фермер.
— Та ладно, — спробував відмовитись Сєва.
Фермер перехопив трубу двома руками й коротким ударом зафігачив Сєві просто в живіт. Сєва склався, мов розкладачка. Пресвітер кинувся було на виручку, але один із фермерів перепинив йому дорогу. Я поспішив до них, Тамара вислизнула слідом. Нас відразу ж оточили четверо, ті, що були позаду. Найближче стояв невисокий молодий фермер із якимось напівпанківським ірокезом на голові та новенькою монтувалкою в руках. Я зупинився, відгороджуючи від них Тамару.
— Телефон давай, — знову сказав фермер із трубою Сєві.
Сєва мовчки витяг мобло, віддав пузатому. Один із фермерів заліз до волги, витяг ключі, сховав їх собі до кишені.
— Тепер ти, — сказав фермер, приставивши трубу до пресвітерових грудей. — Давай телефон.
— У мене немає, — знічено відповів священик.
— А як же ти з парафією контакт тримаєш? — Подивись у них, — сказав панку, показуючи на нас із Тамарою.
— Так, женщіна, — панк із готовністю потягнувся до Тамари, — телефон давай.
Тамара перелякано запищала.
— Попустись, — перехопив я його руку. — Немає в неї ніякого телефону.
— А ти що бикуєш? — повернувся до мене панк.
— А ти? — я засунув руку в кишеню синього піджака, стискаючи подаровані перевізниками електроножиці.
Панк краєм ока помітив, як гостро напинається моя кишеня, вирішив не ризикувати й швидко згас.
— Ладно, — сказав, — немає так немає. А в тебе самого?
— Хочеш обшукати? — запитав я його.
— На хуй ти мені потрібен, — сказав на це панк. — Корочє, Вовєц, — крикнув пузатому, — тут все чисто.
— Ну що, — відповів на це Вовєц, — пішли?
І, віддавши Сєвин мобільник панкові, пішов перший.
Ми потяглись за ним, залишивши волжану порожньо й відчинено стояти посеред чорних накатаних колій. Я йшов і подумки повторював: «Лише б ніхто не подзвонив, лише б ніхто не подзвонив». Пес обнюхував колеса, шерсть його зблискувала на жовтневому сонці.
Пройшли гаражі, оминули тягачі з комбайнами, вийшли до великого складу, вимуруваного шлакоблоком. Збоку в стіні були двері. Коло них товклися ще кілька фермерів.
Побачивши нас, заговорили всі разом.
— Шо, Вовєц, заручників узяв? — крикнув один, високий і голомозий, у довгій шкіряній куртці.
— Давай їх у гаражі зачинимо, хай їх щурі жеруть, — запропонував другий, короткий, в окулярах і важкому шкіряному картузі, що робив його схожим на соняшник.
— Да, а тьолку в кукурудзі прикопаємо до весни! — підтримав їх третій, у шкіряній жилетці та якихось засраних джинсах.
— Ладно, — сказав на це строгий, проте справедливий Вовєц, — Григорій Іванович у себе?
— У себе, — відповів довгий.
— Як він там? — запитав Вовєц, ніби чогось остерігаючись.
— Хуйово, — відповів короткий, схожий на соняшник.
— Хворає, — підтвердив і засраний.
— Ну так пропустіть, — розштовхав їх Вовєц, прочинив двері і запустив нас досередини.
Був тут, очевидно, їхній штаб. Шпалери до шлакоблочних стін прибиті були цвяхами, але в багатьох місцях відвалювались і звисали, мов траурні знамена. Попід стінами стояли довгі лави, накриті старими килимами й козячими шкурами, в кутку горою лежав зимовий одяг — бушлати й кожухи, маленьке вікно пропускало обмаль світла, і в кімнаті горіла жовта насичена електрика. На лавах сиділи й лежали фермери, мовби чогось очікуючи або сподіваючись на добрі новини, які їм мали принести. Напроти дверей, під стіною, стояв письмовий стіл, завалений паперами й одноразовим посудом. За столом сидів неголений чувак із різкими рисами обличчя й якоюсь перекривленою усмішкою. Мав на плечах шкіряну куртку, під якою видно було палений светр від Армані. Над ним нависали двоє інших фермерів, один у плащі зі шкірзамінника, інший — у важкому міліцейському шкіряному капелюсі, проте міліціонером, очевидно, не був, оскільки кулаки мав побиті синіми тюремними наколками. Побачивши нас, чувак за столом скривився ще дужче. Вовєц наказав нам стояти коло дверей, сам рушив до столу. Зусібіч товклись фермери, аби ми в разі чого не надумали втекти.