Сонце закотилося за гаражі, чорний мазут гостро віддзеркалював останні промені. Підійшли до машини. Сєва підійняв капот, розглядаючи ум'ятини. Тамара сіла до автівки. Я теж упав на своє місце. Панк стояв поруч із Сєвою, не знаючи, що робити і як себе в цій ситуації повести.
— Вони йому нічого не зроблять? — тихо запитала Тамара.
— Не бійся, — відповів я. — Все буде добре.
— Дякую, що вступився за мене, — говорила вона далі. — Я так злякалась.
— Та все нормально.
Панк підійшов до Сєви і теж заліз під капот. Доки його не було видно, я швидко дістав мобільник, відкрив і віднайшов останній набраний номер. Пішли гудки.
— Алло, — сказав Травмований.
— Шур, це я, — я намагався говорити тихо, щоб не почув панк. — Чуєш?
— Германе? — впізнав мене Травмований. — Говори голосніше.
— Та не можу я голосніше, — так само прошепотів я. — Що там у вас?
— Коротше, Германе, — прокричав Травмований. — Тебе тут зранку шукали.
— Хто?
— Не знаю. Але, по ходу, не міліція. В штатському.
Приїхали зранку, довго розпитували.
— І що ти сказав?
— Сказав, що ти поїхав. До брата. Коли будеш, не знаю.
— А вони?
— Сказали, що іще приїдуть, що ти їм дуже потрібен.
І поїхали, Германе, в місто.
— І що тепер робити?
— Коротше, — сказав Травмований. — Сюди не приїжджай. Я думаю, вони повернуться. Краще тобі справді кудинебудь поїхати на кілька днів. Хай тут усе вляжеться.
— Та куди я поїду?
— Чорт, Гєра, куди-небудь, — закричав Травмований. — Давай так, — враз заспокоївся він. — Ви коли будете?
— Не знаю, — сказав я. — Пізно.
— Будете під'їжджати, — сказав Травмований, — набери мене ще раз. Вийдеш на переїзді, пройдеш до вокзалу. Там я тебе буду чекати. Бабки і документи я тобі привезу.
— Спасибі, Шур.
— Та ладно, — відповів на це Травмований і зник із ефіру.
— Що там? — запитала Тамара.
— Проблеми на роботі, — відповів я їй.
Час минав повільно й тяжко, чіпляючись за дахи гаражів та сільськогосподарське залізо. Зовсім стемніло, стало прохолодно. Аж тут із-за рогу вивалив цілий гурт. Попереду біг пес, віддано метляючи хвостом. За ним упевненою ходою йшов пресвітер. Далі скупчено пхались фермери.
Підійшовши, пресвітер махнув усім рукою. Їдемо! — весело сказав Сєві й сів на своє місце. До Сєви підійшов один із фермерів і мовчки віддав ключі від машини. Виглядали фермери розгублено, переминались із ноги на ногу, кашляли в кулак, нічого не кажучи.
Сєва хряснув капотом, підійшов до панка.
— Мобло, — сказав рішуче.
— Що? — розгубився панк.
— Мобло давай, — твердо повторив Сєва.
Панк озирнувся до своїх і, не знайшовши підтримки, невпевнено дістав із кишені Сєвин мобільник. Сєва забрав телефон, сів за кермо, завів машину й дав по газах. Зробив довкола фермерів коло пошани і покотився подалі від цього промащеного місця.
Вже коли ми від'їхали і стебла кукурудзи знову забились об наші борти, я нахилився до пресвітера.
— Все нормально? — запитав.
— Так, все добре, — радісно підтвердив священик.
— Про що говорили?
— Та так, — легковажно відповів пресвітер, — ні про що.
Про дороги, якими нам доводиться йти. Про провидіння, яке нас скеровує на нашому шляху. Але в основному — про реформи в сільському господарстві.
— Ні, правда — про що? — допитувався я.
— Германе, прийде час, і ти про все дізнаєшся, — відповів священик, дістав з однієї кишені запальничку зіппо, з іншої — чисту носову хустину, обережно обгорнув нею запальничку й сховав назад до кишені.
І відразу ж безтурботно задрімав.
Повітря було чорним і кам'яним, як вугілля. Фари заливали дорогу жирним золотом, із полів вибігали лисиці, їхні очі налякано спалахували й печально гасли. Сєва не відривав погляду від розбитої дороги. Несподівано Тамарина рука ковзнула мені по нозі. Я поглянув на неї, себто на Тамару, але вона відвернулась і дивилась кудись за вікно, так ніби її тут узагалі не було, ніби це не вона їхала тут із нами, ніби це не її рука впевнено рухалась угору, легко даючи собі раду з паском і ґудзиками та прослизаючи мені під футболку, ніби це не її персні обпікали мій живіт холодом та небезпекою і ніби це не її гострі довгі нігті торкалися мене, лякаючи й збуджуючи. Я напружився, проте пресвітер мирно посопував попереду, а Сєва, здавалося, зовсім про нас забув. А ось Тамара, схоже, нічого не забула, все пам'ятала, обхопила мене і рухалась повільно, проте не спиняючись, не даючи видихнути й розслабитись, міцно тримала своєю рукою, мов боячись, що я ось-ось від неї вирвусь і втечу. Я чув, як вона дихає, як рука її здригається чи то від утоми, чи то від напруги, але далі рухається, не спиняє цієї механічної роботи, вкладаючи в неї всю свою силу і ніжність. Вона навіть не дивилась на мене, щось там виглядала в темряві, щось там бачила, була начебто зі мною, але разом з тим десь далеко, так що я не міг до неї доторкнутись, сказати їй, аби вона в жодному разі не спинялась, не змінювала ритму, лише не тепер, хотів я їй сказати, давай ще трішки, і все, потім відпочинеш.