— Двері зачини, — сказав охоронець.
Хтось із них легко причинив двері перед моїм носом, лишивши самого в коридорі. З купе долітали голоси. Схоже, про мене забули. За вікнами стояв потяг, якісь тіні виникали у віконних проймах, якісь вогні горіли в темряві, чиїсь кроки глухо лунали в тамбурах. Я пройшов коридором. Це був дивний вагон, зовсім без пасажирів. Ближні купе були відчинені й напхані різними речами. В одному на столі стояв ксерокс, на нижніх полицях знаходились якісь типографські апарати для брошурування та гори важкого ксероксного паперу. В наступному лежали пачки газет і журналів, прикриті маскувальною сіткою. Інші купе були зачинені. Я пройшов до останнього й потягнув івері. Вони іихо від'їхали вбік. Ступив досередини і зачинився. З іншого кінця вагона залунали голоси, зокрема голос охоронця. Він про щось перепитував носіїв. Мабуть, про мене питає, подумав я. Чути було, як охоронець рушив коридором, перевіряючи купе. Підходив усе ближче й ближче. Що робити, думав я, що робити далі? Ось він струсонув двері в сусідньому купе, вони виявились зачинені, як і мало бути. Підійшов до останнього. Потягнув ручку. Двері не піддались. Спробував ще раз. Купе було зачинене. Порядок, — сказав охоронець сам до себе. Коридором почали віддалятись його важкі впевнені кроки. Голоси змовкли, стало зовсім тихо. Я ліг на нижню полицю, заплющив очі й провалився в зелені ями сну.
Здавалось, ніби тварини проходять за вікнами, темні звірі з ліхтарями на черепах, покриті колючою шерстю, проходять, видихають теплий нічний пар, зазирають до вікон, засліплюючи й залякуючи. Світло, що час від часу заливало собою темряву, наче порожні форми свіжим гіпсом, било по очах і враз зникало, від чого навколишня чорнота робилась особливо густою, як ставкова вода. Потяг-привид, до якого я таким дивним чином потрапив, ось уже кілька годин, не поспішаючи, котився в невідомому напрямку, все більш віддаляючи мене від подій останніх двох днів. Що лишалось по цій подорожі? Перемішаність вогнів і темряви, присмак осіннього повітря, відчуття дотиків на шкірі. Так, мовби я сто років подорожую цими коліями, переховуюсь у глибоких вагонних схованках, за якими мене неможливо розгледіти голодним тваринам. Наче я затримую дихання в шафах із одягом, сиджу, поклавши голову на коліна, а наді мною нависають неторкані від зими шуби й святкові костюми, темніючи вгорі, мов коров'ячі туші в холодильних камерах. Виникає відчуття захищеності й зануреності в чужі запахи, якими повниться розвішаний одяг, притягуючи й лякаючи водночас. Голоси й співи відлунювали в моїй голові, повертаючись і повторюючись, усі псалми, які вони співали, усі побажання, відвертості й замовчування, чарівні люди, химерні обставини, що мені було до їхньої боротьби, до їхніх спроб протистояння й опору, що їм було до моїх проблем, до моєї втечі й переховування.
Але так чи інакше — ми рухаємось своїми маршрутами, потрапляючи в невідомі місця, проникаючи за лаштунки власного досвіду, і всі, кого нам довелося зустріти, лишаються в нашій пам'яті своїми голосами й своїми дотиками.
Навіть якщо я ніколи не зійду з цього потяга, навіть якщо мені до скону доведеться лежати на цій полиці, в загубленій пастці, ніхто не відбере в мене спогадів про побачене, що вже не так і погано.
Шафи з одягом стояли, мов акваріуми, повітря в них було застояне, запах праних сорочок дивним чином перебивався запахом магазинних полиць, ніби запах життя перебивався запахом смерті. Найкращі дитячі спогади — це спогади про смерть, котра відступає під тиском життя.
Потім це все кудись зникло разом зі старим зужитим одягом. І чому я думав про це саме тепер, під час цієї подорожі, все ще відчуваючи тривогу та збудження?
Минуле засліплювало, наче ліхтарі, наповнюючи собою темні кути вагонів. Свого часу, в іншому житті, багато років тому зі мною відбувались різні речі, ось про них я, мабуть, і думав увесь цей час, намагаючись зрозуміти, яким чином поєднуються в горлі почуття небезпеки з почуттям насолоди. Та жінка, про яку я думав, була старшою за мене, або навіть не так — я був значно за неї молодшим, скільки мені тоді було — років чотирнадцять? Зовсім мало, одним словом. Але хтось склав для нас наші маршрути, хтось спрямував мене в потрібний час до потрібного місця, якась звичайна випадкова історія — щось потрібно було передати, переказати якісь новини, занести якісь книги чи щось таке, саме тієї миті, коли вона перебирала старий одяг у шафі, розкидавши посеред кімнати гору батьківських речей і переступаючи святкові сукні своєї мами, як прапори розбитого ворога. Коли я зайшов, попросила зачекати, я сів на канапу і обережно розглядав, як вона схиляється над плащами й спідницями, як виймає костюми й капелюхи, всю цю мерехку гору чужих обрисів та запахів, наступаючи на неї своїми босими ногами. Ми навіть не розмовляли з нею, але випроваджуючи, вона якось по-особливому торкалась мого плеча, ніби відштовхуючи від себе і від усього цього мотлоху, що виклично й відразливо лежав посеред підлоги. Це й не була історія, історія трапилась якийсь час по тому, хоча я особисто був переконаний, що це обов'язково мало статись, інакше б вона не переступала так обережно через жовті й червоні батькові сорочки, і долоні її, торкаючись мого плеча, не були б такими гарячими. Гарячими вони були й наступного разу, коли ми опинились поруч, у нічному ікарусі, що їхав невідомо звідки незрозуміло куди, напханий гамірним натовпом, котрий ніяк не міг заспокоїтись, передаючи від крісла до крісла алкоголь та яблука, перекрикуючи одне одного, вигукуючи в літню ніч прокляття й освідчення.