— Я? Ні.
Вони перезирнулись, не знаючи, очевидно, як бути.
— Коля! — раптом покликав той, що сидів при барі.
Бородатий озирнувся.
— Перевір, — не так наказав, як попросив третій.
— Руки, — коротко сказав мені Коля, передав автомат напарнику, підійшов і завчено обшукав.
По-моєму, зі мною це вже було, подумалось мені. Добре, що хоч перевдягнувся, як би я їм пояснював, для чого мені бошівські електроножиці.
— Порядок, — крикнув Коля і відійшов убік.
— Ладно, — сказав чувак при барі. — Вийдіть у тамбур, охорона хуєва. А ти, — сказав до мене, — йди сюди.
Я, вже більш упевнено, підійшов до бару. Чувак кивнув на вільний стілець. Я сів, чекаючи, що ж він скаже.
Був він десь одного зі мною віку. Мав сіре обличчя й злий колючий погляд, проте злість була якась не персоніфікована, так ніби мав на собі контактні лінзи зі злісним виразом очей. Був ретельно поголений, так ретельно, що в деяких місцях шкіра на шиї мала червоні подряпини. Волосся на голові мав небагато, було воно дбайливо зализане, та й увесь він був дбайливо зализаний, якось виклично причесаний і помитий. Я відразу звернув увагу на його куртку — довгу міланівську, таку саму, яку носив і одноокий Толік. Тільки, на відміну від Толіка, цей носив справжню фірмову, що відразу впадало в очі. Мені також здалося, що один із рукавів куртки замащений був чи то кров'ю, чи то червоною фарбою. Під курткою на ньому був темний дорогий костюм, приглушених кольорів краватка й білосніжна сорочка. На столі лежала російська економічна преса. Врешті, він щось там собі дочитав і, різким рухом переламавши аркуш навпіл, кинув газету на стіл, до решти видань, придавивши її маленькою долонею із підстриженими, як у хірурга, нігтями. А ще я звернув увагу на чистий комір його сорочки.
— Тебе як звати? — запитав він, злісно, проте без інтересу дивлячись мені в очі.
— Герман.
— Герман? Паспорт є?
Я поліз по кишенях, знову подумки дякуючи Травмованому.
— Корольов, — сказав він подумавши. — Знайоме прізвище. Ти як сюди потрапив? Поїзд охороняється.
— Не знаю, — відповів я. — Я на свій запізнився, заскочив у цей. Темно було.
— Ну-ну, — не повірив він мені. — Ти точно не по бізнесу?
— Як це?
— Ну, може, тобі від мене щось треба.
— Нічого не треба.
— Да? Від мене всім щось треба.
— Ні, — запевнив я, як міг, — мені від тебе нічого не треба.
— Да? — перепитав він.
— Да.
— Добре, що я не спав, — сказав він, знову подумавши. — А то б вони тебе на ходу викинули. Не можу заснути, — поскаржився він, — завжди, як приїжджаю сюди, погано сплю. Не люблю ці місця. Ти де живеш, Германе?
— Тут, недалеко.
— Місцевий?
— Місцевий.
— А що не звалиш звідси?
— Для чого?
— Щоб спалося добре, — пояснив він.
— Мені й так добре спиться. Ось проспав цілу ніч у сусідньому вагоні. Та й бізнес у мене тут. Куди ж я поїду?
— Бізнес? — насторожився він. — Бізнес — це добре.
Тобі від мене точно нічого не треба?
— Точно.
— Хочеш випити? — несподівано запропонував він.
— Ну давай, — погодився я.
Він сповз зі стільця і пішов за шинквас. Бар виглядав бідно, схоже, користувались ним не часто, алкоголь стояв розрідженою шеренгою — якісь горілки, вино, пляшка коньяку. Її він і дістав. Витяг дві залізничні склянки з підстаканниками, викинув із них ложечки, налив.
— Часу немає бар наповнити, — сказав, простягаючи склянку. — Кожного разу, коли повертаюсь, обіцяю собі, що візьму нормального бармена, накуплю нормального бухла, щоб усе було. І кожного разу забуваю. Роботи багато, — сказав він. І випив.
Я не знав, що відповісти, тому теж випив. Було в цьому щось дивне. З одного боку він стояв і наливав мені замість бармена, з іншого, зрозуміло було, що це нічого не змінює — це був його коньяк, і він не так робив мені послугу, як дозволяв цією послугою скористатись. Дивився прискіпливо і розслаблятись не давав.
— Багато тут народу їде? — спитав я його.
— Чому питаєш? — знову насторожився він.
— Просто так.
— Просто так? Я тут один їду. Ну і охорона. Бачиш, навіть бармена не взяв.
— Що — і провідників немає?
— І провідників.
— А хто ж квитки перевіряє?
— Германе, — сказав він. — Це — мій поїзд. І всі квитки тут перевіряю я.
— Твій? — здивувався я. — Ти, виходить, як Троцький — своїм поїздом їздиш.
— Ну, виходить, — погодився він.
— А куди їдеш?
— Куди? — Він замислився, можливо вирішуючи, говорити чи ні. — Та фактично нікуди. Їжджу, перевіряю об'єкти.