Коля розгубився. Але видно було, що шефа він боїться, тож швидко кивнув бородатому напарнику, той приніс великого ножа, яким ріжуть хліб, і вони підступились до тварини.
Вівця була на диво покірною. Спочатку вони схопили її з двох боків, ніж був у Колі, проте він нервував, і не так різав, як штрикав нещасну. Та невдоволено намагалась вирватись. Зрештою, Коля сильно вдарив ножем, вівця різко шарпнулась, і Коля полетів на підлогу. Тоді за ніж узявся напарник. Він схопив тварину за шию, як американський десантник полоненого таліба, приставив лезо до горла і різко потягнув на себе. Вівця мотнула головою, і охоронець опинився на нижній полиці. Ніж полетів під ноги прилизаному.
— Дебіли, — сказав на це прилизаний. — Нічого зробити не можете. Дай сюди, — звернувся він до Колі, показуючи на кобуру.
Коля віддав свого Макарова і ображено вийшов із купе. Прилизаний застебнув куртку, зняв пістолет із запобіжника й бабахнув не цілячись. Кров із рани вдарила довкола, заливаючи куртку прилизаного, проте він не зважав і всадив у тварину одну за одною ще три кулі. Запала дзвінка ранкова тиша. Я зазирнув до купе. Прилизаний, весь перемащений овечою кров'ю, стояв і розглядав свою жертву. Та, як не дивно, була ще жива. В купе гостро пахло порохом і кишками.
— Що, Германе, — сказав прилизаний не обертаючись. — Слабо добити? Щоби не мучилась, — додав він і простягнув мені Макарова.
— Слабо, — відповів я.
— А що так? — він різко повернувся. — Боїшся крові?
А як же ти снідати будеш?
— Чувак, — сказав я, — да не буду я з тобою снідати.
— Не будеш?
— Не буду.
— Всі ви слабаки, — сказав на це прилизаний. — Всі.
Всі боїтесь крові. Тому ніхуя у вас тут не вийде, ніхуя.
І в тебе, Германе, теж ніхуя не вийде.
— Ну і ладно, — відповів я.
— Ладно? — п'яно перепитав прилизаний. — Ну, ладно так ладно. То що — ти снідати не будеш?
— Не буду.
— Ладно, — повторив прилизаний. — Коля, подзвони — машиністу, хай зупинить. Пасажир зійде. Нічого у вас не вийде, — повторив він до мене.
— У тебе кров на підборідді, — відповів я, — витри, а то неакуратно.
Спочатку я думав, вони почнуть стріляти. Проте вагони відкочувались, а пострілів усе не було. Незабаром потяг зник, і лише запах нагрітого заліза нагадував, що він тут узагалі колись проїжджав.
4
На початку жовтня дні короткі, як кар'єра футболіста, маслянисте сонце протікає над головою, обтяжуючи тіні на землі, освітлює траву й гріє розбите серце асфальту.
Відійшовши від залізничного насипу, я довгий час крокував старим шосе, майже всуціль затягнутим очеретом. Дорогою перелітали розгублені оси, й тепла павутина заліплювала обличчя та одяг, потрапляючи на шкіру й лишаючись на волоссі. Шосе тяглось уздовж кукурудзяних полів, котрим не було краю; місцевість була пласкою, жодних дерев, жодних населених пунктів, жодних ознак життя чи смерті. Далі трапилось роздоріжжя. Шосе побігло вперед, у долину, що виглядала безкінечною, залитою сонцем і обплетеною павутинням. Натомість я звернув ліворуч, за сонцем, і пішов поміж порожніх полів, із яких уже зібрали врожай. Дорога була наїждженою, йшлося нею легко. Сонце сліпило очі, рухаючись небесними поверхнями. Кілька разів я зупинявся й відпочивав, лягав на суху траву й дивився в небо, відчуваючи, як сік у стеблах холоне і завмирає. Місця були невідомі, все одно, думав я, кудись вийду. Головне — йти на захід, від кордону.
Надвечір знову почав підніматись туман. Спочатку він поставав віддалік, посеред жовтих полів, висів, мов дим, розростався й гуснув, так що незабаром за ним уже нічого не можна було розгледіти. Якийсь час сонце навскісними променями пробивало цю білу завісу, висвітлюючи й виповнюючи її зсередини. Довга тінь тяглась за мною, як повітряний змій, що звалився на землю й не бажав злітати.
Туман повз від низин, і сонце просвічувалось крізь його загуслість, ніби підводний ліхтар. Поступово промені стали загасати, із туманом прийшов морок, і я опинився посеред великої молочної завіси, що стояла наді мною. Доки було можливо, тримався дороги, намагаючись не збитись, але незабаром завіса стала зовсім щільною та непроникною, і я йшов ледь не навпомацки, розсуваючи руками важке вечірнє повітря. Весь час видавалось, що ось зараз наштовхнусь на когось, хто так само стоїть у цьому холодному молоці, що натраплю на якусь перепону, торкнусь чийогось обличчя або ліктя, вихоплю звідти якийсь предмет.