Шуру я попередила, він не проти.
— Ну, головне — Шура не проти.
— А через пару днів повернешся. Добре?
— Добре, — погодився я. — Тамаро, — запитав, — чому ти звідси не поїхала?
— Куди? — не зрозуміла вона.
— Куди-небудь. За кордон. Чому ти залишилась?
Вона скинула окуляри. Відразу ж стало помітно, що їй давно вже купа років, що вона не така молода й безтурботна, як може здатись у сутінках легковика після двох днів веселого святкування. Обличчя її було бліде, погляд неспокійний та невпевнений. Сигарета ледь помітно тремтіла в пальцях, — Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?
— Ну як що? — відповіла вона подумавши. — Завжди є речі, котрі нас тримають.
— Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому Дні?
— Ні, — призналась вона, — немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.
— Як це?
— Мені важко пояснити, — призналась Тамара, — краще поїхали додому.
Я не був тут від часу, коли поминали її маму.
А пам'ятаючи, чим тоді все закінчилось, переступив поріг її помешкання з певним сум'яттям. Але Тамара заклопотано ходила кімнатами, не звертаючи на мене уваги, тож сум'яття швидко минулось, натомість з'явилась упевненість і якась дивна меланхолія, пов'язана, очевидно, з солодкими спогадами та щемкими передчуттями. Хоча, совістив я сам себе, які солодкі спогади? Все ж таки хоронили хай не відомо чию, але маму. Загалом, совістив я себе далі, подякуй їй, що приїхала за тобою й забрала з цього монголо-татарського гнізда розпусти, що піклується про тебе, що не здала тебе правоохоронним органам та організованому криміналу. Пересидь спокійно пару днів, доки все з'ясується, і з чистою совістю повертайся до своїх бензоколонок. Головне — не травмуй її згадками про маму й не обіцяй одружуватись.
— Послухай, Гєра, — вивела вона мене з роздумів, — я пішла, ти лишаєшся на господарстві. Нікому не відчиняй, до телефону не підходь, до вікон краще теж.
— Почекай, — не зрозумів я, — ти куди?
— У мене справи, Германе, — відповіла Тамара. — Ти ж не думав, що я буду сидіти тут із тобою цілий день?
— Та ні, — відповів я ображено. — Іди, звісно. Коли тебе чекати?
— Навіщо мене чекати?
— Ну, двері ж я маю тобі відчинити.
— У мене є ключ, — сухо промовила Тамара. — Так що не чекай. Буду пізно.
— Ну, і що мені тут робити? — запитав я.
— Книги почитай, — сказала Тамара. — Дитячі.
У вітальні стояла шафа з книгами. Була їх тут велика кількість, серед них справді багато дитячих, з печатками заводської бібліотеки, переважно сповнені старих запахів збірники казок та наукової фантастики, оповіді про піонерів-героїв та історичні романи. Іноді в книгах траплялись закладки у вигляді засушених квітів чи давніх привітальних листівок, іноді сторінки були вирвані, іноді на полях було намальовано олівцями дивні візерунки та похмурі пентаграми. Жодна з книг, утім, мене не зацікавила, я потовкся коло полиць і раптом побачив унизу, в кутку, складені журнали, фамплатівки і великих розмірів пухкий фотоальбом. Взяв його до рук. Більшість фотокарток були акуратно наклеєні, проте для цілого стосу місця в альбомі вже не було, тож їх просто вклали на першу сторінку. З альбомом у руках я перейшов до спальні. Тут під стіною стояла велика розкладена канапа, на ній лежало з десяток пухких подушок та валиків.
На стіні висів китайський синтетичний килим, на якому зображено було сцену китайського народного чаювання.
Щось знайоме було в постатях, що сиділи довкруж чаю, десь я бачив ці обличчя, щось вони мені говорили. Двоє чоловіків передавали один одному блюдця, з яких підіймалася густа пара, а по центру, між ними, напівлежала на подушках вагітна жінка, уважно слідкуючи за їхніми рухами. В глибині виднілись юрти, схожі на туристичні намети, біля юрт тяглись угору дими від багать, поєднуючи землю з небесами, а між димів ходили ситі коров'ячі череди, вишукуючи траву й виношуючи в собі молоко, ніби гірку правду.
Я впав на ліжко й розгорнув альбом.
Піймані, мов птахи в сіті, вмілими руками, фіксовані навченим оком, вони дивились на мене застигло й уважно, не знаючи, чого від мене чекати. Чоловіки й жінки, діти й старі, студенти, військові, робітники, випускниці в білих фартушках, померлі в домовинах, із сріблом, покладеним на очі, немовлята з улюбленими іграшками — вони чекали, коли хтось почне вдивлятись у їхні кольорові та чорно-білі зіниці, пробуючи вирахувати, що їх тримало поміж собою, що їх поєднувало, чим вони жили й чому померли.