Тепер від його цигарки залишилося небагато. Кілька сантиметрів. Бодден, на жаль, зробив останню затяжку і втоптав її в бруд своїм черевиком. Він їх тоді почув, патруль. Один із них свистів. Так воно мало бути.
Ну, нічого, сказав він собі англійською. Це була одна з улюблених фраз поляка, і він також гарантував, що це належне американське використання. Фактично, це було останнє, що він сказав Боддену того квітневого ранку 1944 року, коли поляка повели на розстріл чи повішення. Ймовірно, повісять, вирішив Бодден. Не тратили б і кулі на поляка. Гнядкевич. Бодден пригадав, що так звали поляка. Роман Гнядкевич. Дуже смішний хлопець.
Бодден глибоко вдихнув, вискочив з-за дерев, перетнув стежину й із легким сплеском ковзнув у канал. Боже, було холодно! Він почув, як російський патруль крикнув «Стій». Як ти в біса зупиняєшся, коли пливеш? — дивувався він. Вони повинні були прокричати це тричі, на користь усім, хто міг слухати — особливо для британців; але багато росіян були тупими виродками, фермерськими хлопцями, які, можливо, не вміли рахувати так високо. Тож Бодден глибоко вдихнув і пірнув під воду саме тоді, коли тріснула перша рушниця.
Коли він підійшов, по ньому ще стріляли — ну, майже по ньому. Куля врізалася у воду за метр менше, набагато менше, і Бодден знову пірнув під воду. «Показ», — подумав він, пропливаючи останні кілька метрів брасом. Одна з них мала бути показовою.
Коли він піднявся знову, то побачив, що піднявся саме туди, куди хотів — неподалік від трьох німецьких рибалок, які дивилися на нього вниз, поки він топтався по воді, дмухаючи й бризкаючи.
«Ну що тут у нас?» — сказав один із рибалок, чоловік років шістдесяти.
«Дуже мокра риба, — сказав Бодден.
«Можливо, нам варто відкинути його назад», — сказав старий, відкладаючи жердину. Двоє інших чоловіків розсміялися. Бодден побачив, що вони теж старі; десь під шістдесят.
Перший старий підійшов туди, де Бодден ще топтав воду. Він став на коліна й простяг руку. Це був великий, все ще могутній старий, який ледь крякнув, витягуючи Боддена на берег каналу. — Ось ви, гер Фіш, — сказав старий. “Гарно та сухо.”
— Дякую, — сказав Бодден. "Дуже дякую."
Старий знизав плечима. «Це нічого», — сказав він, повернувся й узяв свою жердину.
На іншому боці каналу троє російських солдатів кричали на Боддена. Він посміхнувся і закричав їм у відповідь російською.
— Що ви їм сказали, гер Фіш? — запитав старий, який витягнув його з каналу.
«Я розповів їм, що їхні матері роблять зі свинями».
«Ви розмовляєте російською?»
«Досить сказати їм це».
Старий кивнув. «Хтось повинен».
Бодден озирнувся. Не було видно нікого, крім трьох старих рибалок — і, звичайно, росіян, але вони не в рахунок. Першим роззувся. Потім він зняв рюкзак і мокру сорочку і вичавив воду з сорочки. Троє старих чемно відвели погляди, поки Бодден переодягався в сухий одяг.
Одягнувшись, Бодден підійшов і присів біля старого, який витягнув його з каналу. «Як далеко до центру міста?»
«Трохи більше шести кілометрів — по цій стежці». Старий показав головою.
«Та риба, яку ти зловив раніше, що це було?»
«Ти дивився?»
«Звідти».
«Це був короп».
«Це те, про що я думав, — сказав Бодден. «Короп».
Боддену знадобилося трохи більше півтори години, щоб дістатися до центру Любека. Перед війною тут було близько 100 000 населення, але німецькі біженці зі Сходу та переміщені особи майже звідусіль збільшили цю цифру майже вдвічі порівняно з довоєнною. Дещо з цього Бодден дізнався, коли кілька разів зупинявся, щоб запитати дорогу. Біженці та ДП стікалися до Любека, тому що його бомбили лише один раз, у Вербну неділю 1942 року. Рейд мав знищити доки та промислову зону, але натомість він знищив близько третини старого міста. центр.
«Знаєте, через Ковентрі», — сказав Боддену один старий. «Ми потрапили в Ковентрі; вони вдарили нас. Відплата».
ДП, як дізнався Бодден, були переважно поляками, латишами та естонцями, і ніхто їх не любив. Багато з них були злодіями — спритними злодіями, сказав один чоловік, які «жадають велосипедів». Все, що вони вкрали, часто виявлялося на чорному ринку, який процвітав на маленькій вуличці, яку вказали Боддену.
Вулиця називалася Ботчерштрассе, і, здавалося, на ній був не лише чорний ринок міста, а й публічні будинки. Оскільки він вів від Фішергрубе до Бекергрубе, який був на його шляху, Бодден взяв його. Він виявив, що можна купити майже все за певну ціну в цьому одному короткому блоку. Були сигарети, звичайно, переважно британські, а також кава, м’ясо, птиця, жири та одяг. Бодден навіть знайшов пару шнурків, які швидко купив у поляка, який розмахував товстою пачкою банкнот. Бодден безуспішно шукав у Берліні пару шнурків два місяці. Ті, які він купив після звичайного торгу, здавалися новими, мабуть, довоєнними, і йому пощастило, що знайшов їх, незважаючи на їхню непомірну ціну.