Бодден буркнув. «Тоді скоро він не отримає підвищення».
«Але це велика армія, і не тільки вони зацікавлені. Так само, як і британці, що не повинно бути для вас несподіванкою».
«Жодного».
«Британці хочуть не допустити його до Палестини», — сказала вона.
«Ах».
«Що означає «ах»?»
«Можливо, глибокі мислителі в Берліні хотіли б бачити його в Палестині». Він знизав плечима. «Але це, звичайно, не мене турбує».
«Або моя».
Вони дивилися одне на одного дуже довго — ймовірно, надто довго, тому що впізнали одне в одному щось таке, чого, мабуть, краще було б не впізнавати. Але Бодден змусив себе оглянути його, хоча б ненадовго. Цей, подумав він, не має правдивої віри. Не більше, ніж ти, друкарю.
— Є ще одна річ, — сказала Єва.
«Мій простий мозок болить від того, що він уже ввібрав».
«Не все так просто, я думаю. Але є це, і це останнє. Я отримав листа від Лії Оппенгеймер. Ми листувалися авіапоштою через мою лейтенантську армійську пошту. Це швидше. У своєму останньому листі Лія сказала мені, що вони з батьком найняли двох чоловіків, щоб вони допомогли їй знайти брата. Один із них сьогодні прибуде до Франкфурта. Його звати Джексон. Неповнолітній Джексон».
Вона замовкла, а потім допила холодну каву, очевидно, не усвідомлюючи, що вона холодна. «Сьогодні ввечері мій американець буде в аеропорту. Він зустріне літак. Чоловік у літаку, якого він зустріне, — це Майнор Джексон».
— Розумію, — сказав Бодден. «Насправді ні, але я подумав, що повинен щось сказати. Ви сказали, що Оппенгеймери залучили двох чоловіків. Хто інший?»
«Він румун на прізвище Плоскару. Мені також сказали, що він карлик».
«Ви сказали «сказали». Вона тобі це сказала?»
— Ні, друкарню, — сказала Єва. «Берлін сказав мені».
OceanofPDF.com
15
Бодден спостерігав, як вона знизала плечима в свою шубу й підняла комір навколо підборіддя. Її пальці погладили хутро, наче його дотик і відчуття заспокоїли. «Цей все ще любить трохи розкоші», — подумав він. Ну хто міг її звинуватити? Звісно, не ти, друкарю, який завжди вважав спартанців трохи дурними.
«Ви не схвалюєте моє пальто?»
Він похитав головою. «Виглядає тепло».
«Вовна також, але я віддаю перевагу куниці. Я б теж вибрав ікру замість капусти».
Це був ще один свого роду сигнал, слабкий, але безпомилковий, і Бодден надіслав обережну відповідь. «Тоді у нас так багато спільного».
Вона задумливо кивнула. «Можливо, навіть більше. Хто знає?" Раптом вона знову стала діловою та чіткою. «Чоловік нагорі, той із обличчям у шрамах. Його звати Макс. Він свого роду співчуває, і йому можна довіряти — до певної міри. Але не той». Вона злегка кивнула в бік жінки середнього віку, яка все ще стояла біля вугільної плити.
"Його дружина?"
«Сестра. Макс у принципі не схвалює її операції на чорному ринку, але не настільки, щоб відмовлятися від її їжі. Без неї Макс помер би з голоду. Як багато хто сьогодні, вони застрягли один з одним. Але Макс буде вашим контактом зі мною. Ви повинні щодня перевіряти його, і ви також можете їсти тут. Це не висока кухня, але вона ситна».
"Я не можу собі це дозволити."
«Та пачка сигарет, яку ти їй дав, дозволить тобі харчуватися на наступні чотири дні».
Він підняв частково задимлену пачку «Кемелс». «Можна я залишити ці?»
Вона посміхнулася, і Бодден помітив, що цього разу це стало легше. «Ви навіть можете їх викурити, якщо хочете, друкарю. Хоча ти ще цього не знаєш, ти багатий. Як воно?"
Бодден посміхнувся. «Розкажи мені більше, і тоді я скажу тобі, як це відчуваєш».
«Я помітив, що у вас немає портфеля. Це змушує вас виглядати голим. Іноді я думаю, що кожен німець народжується з портфелем у руці. Ну, тепер у вас є один. Це нагорі з Максом. У ньому дві тисячі американських сигарет».
"Ти маєш рацію. Я багатий. І це добре».
«Вам знадобиться кімната і транспорт. Макс приготує вам кімнату. Буде не тепло, але сухо. Для транспорту найкраще, на що можна сподіватися, це велосипед. Норма — шістсот сигарет або три кілограми жиру».
«Вкрадений велосипед, звичайно».
"Що ще?"
«Я спробую DP. Ми з ДП ладнаємо, особливо з поляками. Я багатьох знав у таборі. Деякі були дуже смішними хлопцями».
«В якому таборі ти був?»
«Бельсен».
Вона відвела погляд. Коли вона заговорила, все ще дивлячись убік, її голос був витончено невимушеним майже до байдужості. «Ви коли-небудь знали там чоловіка на ім’я Шеель? Дітер Шеель?»
Бодден зрозумів, що вона затамувала подих, поки він не відповів. "Друг?"
Вона видихнула. "Мій батько."
«Це був великий табір», — сказав він якнайдобріше.
«Так, мабуть, було».