Плоскару засміявся, поліз у кишеню свого халата й дістав швейцарський паспорт. Він передав його Джексону. «Сторінка третя, я думаю. Ви знаєте, це дуже офіційна в’їзна віза з належним печаткою поліцейських органів США, які обслуговують кордони. Це коштувало мені двох пачок сигарет у таборі для біженців, про який я говорив. Мій двоюрідний брат перед від’їздом поставив мене на найдосвідченішого там фальсифікатора, чеха. Мій двоюрідний брат, мені дуже шкода сказати, сам трохи бавиться на чорному ринку».
Джексон оглянув марку. «Здається, все гаразд». Він повернув паспорт. «То ти був тут деякий час?»
«Майже двадцять чотири години».
— Тоді ви, мабуть, покинули Вашингтон одразу після того, як проводжали мене на вокзалі.
«Насправді Балтімор. Ми вилетіли з Балтімора. А тепер розкажи мені, як пройшла твоя подорож?»
«Гнило», — сказав Джексон. «В аеропорту мене зустрів лейтенант Меєр. Лейтенант Лафоллетт Майєр, який тут із CIC.
«Люди контррозвідки».
«Правильно. Здається, лейтенант Майєр думав, що я допоможу йому знайти Курта Оппенгеймера».
«Я вірю, що ти розвіяв йому цю думку».
«Не повністю. Лейтенант Меєр, мабуть, стане в нагоді. Натомість я став загадковим».
Плоскару розсудливо кивнув. «Так, це часто ефективно. Він молодий, я так розумію?»
«Двадцять шість чи близько того. Він розповів мені про Оппенгеймера. Здається, він просто вбив когось».
"ВООЗ?"
«Хтось подзвонив Дамм. Зі слів Мейєра, можливо, Дамма потрібно було вбити, але армія дуже засмучена Оппенгеймером. Їх турбує не лише вбивство. Це також той факт, що він ходить, видаючи себе за майора армії США».
«Яке чудове маскування!»
«Це обдурило Бейкера-Бейтса».
"Боже мій. Він тут?»
"Угу. Твій старий друг. Очевидно, Оппенгеймер підтримував його в американському офіцерському клубі. Вони досить побалакали. Оппенгеймер навіть напоїв його».
Плоскару засміявся. «Бідолашний Гілберт, мабуть, зовсім розлючений».
«Вони також думають, що у Оппенгеймера є список».
«Список чого?»
«З тих людей, яких він збирається вбити наступним».
Джексон спостерігав, як гном повільно запалює одну зі своїх сигарет Old Gold. Коли сигарета задовільно догоріла, Плоскару потягнувся до напою, який йому налив Джексон, і зробив великий ковток. Тоді він зітхнув.
«Тобі доведеться мені це пояснити», — сказав Джексон.
"Що?"
«Зітхання».
«Я вважаю, що це означає, що замість короткого перепочинку, на який я сподівався, ми повинні бути на ногах і працювати».
"Робити те, що?"
«Звісно, знайти молодого Оппенгеймера».
"Коли?"
«Ми починаємо завтра вранці».
"Не сьогодні?"
Плоскару спохмурнів, але зморшки на його лобі швидко розгладилися. "О Я бачу. Ви трохи жартуєте, чи не так? Ви, мабуть, страшенно втомилися».
"Ти маєш рацію; Мені."
«Сьогодні ми добре виспимося, завтра смачно поснідаємо, а потім підемо на зустрічі».
"Призначення?"
«Так, у вас є один завтра на десяту з Лією Оппенгеймер. Вона прибула вчора пізно з Парижа. Страшенно складна поїздка, я так розумію, потягом».
Джексон повільно кивнув. «Ти не підеш зі мною?»
«Ні, я думаю, ні. У мене є власна зустріч, яку я маю дотримуватися».
«Яке призначення?»
«Ну, звичайно, моя зустріч у зоопарку».
Годину тому дощ припинився. Зі свого місця на лавці біля ставка в зоопарку Плоскару спостерігав, як охайно вдягнений старий дістає з портфеля маленький пакунок тканини. Старий, злегка накульгуючи, прибув хвилин п’ять тому. Він ходив за допомогою важкої тростини. Якийсь час, майже цілих п’ять хвилин, він стояв на березі ставка, спершись на свою тростину й дивлячись на качок.
Тепер він дістав з портфеля пачку й почав тихенько кликати їх. Качки не звертали на нього уваги, доки одна з них, цікавіша чи голодніша за решту, не вийшла зі ставка й, голосно крякаючи, підійшла до старого, який розкрив оберемок тканини й нагодував качку шматочками хліба. Качка жадібно їла їх і квоктала, щоб отримати ще.
Старий підняв свою важку палицю і швидко забив качку до смерті. Потім запхав його до портфеля, зачинив його й крадькома озирнувся. Побачивши Плоскару, він зажурився; виглядав так, наче він збирався пояснити чи принаймні спробувати; мабуть, передумав; повернутий; і швидко пошкутильгав геть.
«Приємного обіду з качки, старий», — подумав Плоскару й глянув на годинник. Одного разу він зарано, або майже так. Якби він не рано, то пропустив би страту качки. Він дивувався, скільки часу старий не їв нічого, крім хліба, перш ніж голод змусив його зробити те, що він щойно зробив. День? Два дні? Три? Плоскару зупинився на трьох, бо старий виглядав дуже охайно й солідно. Йому було цікаво, ким він був до того, як став убивцею качок. Вчитель? Мабуть, дрібний бюрократ? У будь-якому випадку щось жорстке і правильне. Щось із ручкою, свого роду титул, щоб старого можна було звати «Гер Цей» або «Гер Той». Тепер його можна називати Herr Duck Killer.